Гава аж очі прижмурив і губи зложив, немов ложку від меду облизував, — таким принадним і блискучим видався йому той новий гешефт, що виринав в його уяві поки що ще в неозначених обрисах, але, проте, в рожевому світлі.
VIII
Минуло півроку. Староміські жили мов у бога за дверми. Заробок не переривався, але, противно, навіть подвоївся після того, як Маринця, оце місяць тому назад, вийшла замуж за Андруся. Андрусь купив віз і пару добрих коней і возив дубові бруси для залізної дороги, що будувалася якраз тоді між Хировом і Добромилем, і притім заробляв дуже гарні гроші. Правда, за послідні два місяці Гава замовляв уже менше чіпців, але замість того для якихось мазурських сіл показалися потрібні тонкі сітки, плетені так само, як чіпці, і уживані там замість шлюбних вельонів; сітки ті давали ще ліпший заробок, ніж чіпці.
Був гарний осінній день, коли Гава знову навістив хату Староміського. Навіть та стара хата під рукою молодого і господарного Андруся немов помолодшала і стала похожа на порядну господарську оселю. Але Гава не глядів на ті обстанови. В очах його миготіли якісь огники, як у очах того кота, що готовиться скочити на намічену вже добичу.
— Добрий день вам, пане Староміський! — сказав Гава, входячи в хату.
— А, як ся маєш, Гаво?
— Зле ся маю, — відповів жидок, сідаючи на лаві. — Кепські торги.
— Е, що там, дасть бог, то й ліпші будуть.
— Може, колись і будуть ліпші, але тепер кепсько з нами. Знаєте, вже три неділі чекаю. Від трьох неділь ані одного чіпця не продав.
— Не може бути! — скрикнув Староміський напівжартівливо, не дуже-то вірячи Гавиним словам.
— Ба, не може бути, коли так є! Всі мають досить чіпців на тепер, ни, і що їм зробимо.
— Треба шукати де далі, де нас ще не знають.
— Шукав я, шукав, нічого не помагає. А я думаю, що на якийсь час треба перестати робити.
— Перестати робити! — скрикнув і собі ж тепер переляканий Староміський. — Тепер перестати робити, коли саме найліпша пора до роботи? Ціле літо, коли можна було в полі заробити і собі треба було хоч десь щось рушити, то ми сиділи за кроснами, а тепер, коли сама пора така, щоби сидіти дома, то маємо перестати робити? Ні, Гаво, жартуєш!
— Ни, але що ж я вам пораджу? — майже крізь сльози скрикнув Гава. — Коли у мене ніхто чіпців не купує. Маю їх на складі три копі, і що з ними робити? А кілько я в них грошей вбухав, самі порахуйте!
— Але бійся бога, Гаво, що ж ми будемо робити?
— Ни, бог ласкав, і ви не загинете, — всміхаючись потішав Гава. — Маєте, нівроки, такого доброго зятя, що тілько грошей заробляє при колії, то якось вижиєте. А може, за місяць, за другий і на чіпці знов покуп буде. Скоро тілько почнуть купувати, то будьте певні, що я зараз до вас зголошуся.
— Ну, але ті, що вже готові, що з ними буде?
— А багато їх маєте?
— Сорок штук.
— Га, що вже маю робити, мушу їх забрати. Нехай страчу, а слова додержу.
Гава взяв чіпці і заплатив гроші. Староміський стояв коло стола, позираючи на позасновувані кросна і на засумовані лиця дочок, і чухався в потилицю.
— Ні, Гаво, — сказав він напослідок рішуче, — то не може бути, щоби ми тепер перестали робити.
— Ни, то робіть, — відповідав Гава, здвигаючи плечима.
— Слухай, Гаво! Я думаю, чи так не буде добре. У нас є ту ще пару крейцарів наскладаних, накупимо матеріалу і будемо робити, а скоро купець кинеться, то ти будеш мати товар готовий.
Гаві тільки того й треба було.
— Що ж, коли хочете, то нехай і так буде. Та тільки я вам наперед повідаю, що не знаю, кілько часу треба буде чекати на купця.
— Що робити! Кілько треба буде чекати, то й почекаємо, а тим часом будемо робити. Адже ж на заробіток тепер нікуди не підемо, а дома дарма сидіти — гріх. А так роблячи, бодай надію будемо мати, що не дарма робимо.
Гава пішов від Староміських в дуже веселім настрої. Справа сама собою якось стала на таку дорогу, що легко було догадатися її неохибного кінця.
IX
Пройшло два місяці. Здавалось, що Гава зовсім забув о своїх давніх знайомих, не навідувався, ані одним словом не давав їм о собі знати.
Аж ось раз у понеділок, у препогану сльоту і студінь, спіткав він Староміського на дрогобицькім ринку. Старий, увесь оббризканий болотом, обшарпаний і піднепалий, згорбився і постарівся о яких десять літ. В закоценілій від студені руці держав він свою палицю з дзвінком, а на ній зв’язку чіпців. Ніхто не звертав на нього уваги, ніхто не підходив і не питав навіть, яка ціна його товару.
— Як ся маєте, пане Староміський? — обізвався Гава, наближаючись до старого.
— А, як ся маєш, Гаво! — проговорив Староміський якимось надламаним голосом.
— Ни, що там у вас чувати?
— Біда, Гаво! Доведеться нам усім на пні вмирати.
Як то вмирати! Защо вмирати? Пощо на пні вмирати?
— З нужди, з голоду! Зима йде, а в нас заробітку нема, хоч забийся!
— А то чому? Адже при колії тепер заробітки найліпші, платять добре.
— Що з того, коли зятеві один кінь відійшов! А одним конем із дому вибиратися ніщо.
— Один кінь відійшов! О, то зле! Треба купити другого.
— Ба, купити, але за що купити? Що було грошей, то ми видали на нитки, наплели тих проклятих чіпців, лежать того цілі купи, а ніхто купувати не хоче.
— А ви трібували самі продавати? — спитав Гава, ледве скриваючи своє злорадство.
— Що ж мав чоловік робити? — відповів Староміський, немовби звиняючись. — Носив я їх і до Самбора, і до Перемишля, і до Дрогобича, ніде ніхто і не дивиться. І що тепер робитоньки, що початоньки, вже й сам не знаю.
— І я не знаю, — відповів Гава, — і мої чіпці лежать.
— Видно, що нас бог зовсім опустив! — простогнав Староміський, ударившись об поли рукою.
— Ни, не кажіть так, пане Староміський, — навчаючим голосом сказав Гава, — не годиться таке говорити. Знаєте що, ходімо разом до шинку, вип’ємо по скляночці пива; огріємося троха, бо ту холодно з біса, і поговоримо, може, найдеться для вас яка рада.
Староміський радо пішов слідом за Гавою.
Перед ним замиготів промінь надії.
— Знаєте що, пане Староміський, — промовив Гава, коли вони трохи обігрілися і випили по склянці пива, — а багато ви маєте тих чіпців готових?
— Цілих п’ять кіп. Чіпці як золото, а що мені з них?