І в цій боротьбі Гаміда відрізняє від усіх інших правителів те, що він нездатний на зраду.
Коли б я не дійшов цього розумом, я б відчув це інтуїтивно в смердючій темряві намету Ради племен, бо людьми, що тут зібралися, керували зараз виключно егоїстичні, корисливі інтереси, і все, що вони вимагали, вони вимагали лише ради себе і аж ніяк не ради тих людей, завдяки яким став можливим об'єкт їхньої чвари — перемога Вони забули про обшарпаного кочовика, про цю найменшу одиницю Повстання. Тепер я зрозумів розпачливі слова Гаміда, коли він казав, що може довіряти тільки найбіднішому, найнижчому кочовику; тепер мені було ясно, ще з усіх лише сам принц і репрезентує в цьому наметі інтереси свого народу, що він тут — голос народу, його надія, його справжнє, незаплямоване втілення. •
Ось чому Гаміда охопив такий гнів—це гнівалася душа його народу, і ось чому я, з душею свого народу, міг відчувати тільки сум, сум, сум, бачачи, як брутальний світ занапащає ще один народ, ще одну благородну справу.
Коли Гамід уже не міг більше витримати ці суперечки, він раптом наказав усім замовкнути Я ніколи ще не чув наказу, який промовляли би таким страшним, убивчим голосом, і я ніколи ще не чув такої тиші, як та, що наступила тут. Потім спокійно — надто спокійно — Гамід почав лаяти присутніх, виливаючи на них весь свій гнів, презирство й нетерпіння, що повільно накоплялися в ньому місяцями й роками, коли він намагався об'єднати в загальне повстання ці роз'єднані й егоїстичні сили.
Це була жахлива сцена. Адже всі присутні, дарма що вони виявляли зараз таку обмеженість, доводилися Гаміду братами й старими друзями! Але як усі терпеливі люди, що в них увірвався терпець, принц тепер ганив їх злобно, зневажливо, грізно й нещадно. Гамід не щадив нікого, і хоч іскра, що запалила його, виникла із сперечання про нафтопромисел, він спрямовував вогонь свого гніву на їхню загальну розбещеність, на їхнє себелюбство й сварливість, від яких так довго терпів.
Так! Слова принца різали й пекли, тим часом як його семітичні очі залишалися холодними й чорними-чорними; і назвавши, нарешті, імена свого рідного брата й старого лицеміра сеїда (принц мудро приберіг їх напослідок), він спрямував на них найгіркіші обвинувачення, перелічуючи всі їхні інтриги, підступи й дурощі. Він обізвав Саада зажерливим дурнем, хлюстом і злодієм; а сеїда затаврував як дворушника й підлого осквернителя могили його, Га-мідового, батька.
Саад і священик розлютилися більше за інших, бо більше за інших були переконані у правоті своїх замірів, і я нітрохи не здивувався, коли побачив, що Саад смертельно зблід і ухопився за тонкий дорогий кинджал, заткнутий у нього за поясом.
Я подумав, що Саад так ошаленів тепер, що може кинутися на Гаміда, і швидко підвівся, щоб перепинити його. Але в цю мить я побачив, що він дивиться на мене, а не на принца.
Не знаю, що саме обернуло його проти мене. Можливо, навіть у своїй нестямі він все ж боявся Гаміда. А можливо, — і це вірніше — він давно вбачав у мені джерело найгіршого впливу на Гаміда й справжню причину, що спонукала принца напуститися на своїх друзів й братів. Що б там не було, я подивився на Саада, він на мене, і в цю мить (треба сказати, в ній було щось комічне) я зрозумів, що настав мій час.
Я був озброєний, але тепер зброя була ні до чого. Більш того, я знав, що коли він кинеться на мене зараз, я не захищатимуся. Я не проллю й краплинки кочов-ницької крові, навіть якщо йтиметься про моє життя. До того ж я був надто стомлений.
Все це тривало лише кілька секунд, і лише ми двоє знали, що має статись, бо бачили це в очах один одного, в поглядах, сповнених страшної, напруженої ненависті. А потім він стрибнув до мене, стискаючи в руці срібну рукоятку кинджала й закликаючи аллаха в свідки моєї смерті.
Я залишився живим лише завдяки цьому заклику до аллаха. Гамід вчасним рухом ухопив брата за руку саме в ту4 мить, коли він метнувся до мене в ідіотському випаді.
Принц ударив Саада з такою силою, що той скрикнув від болю. Вже це саме по собі було погано, але ще гірше було те, що Саад зняв після цього несамовиті зойки, і іменем його померлого батька почав закликати віру і небо в свідки того, що рідний брат ударив його, захищаючи гяура.
Так, це була неприємна історія, і справа повернула зовсім не погане, коли Гамід розпустив Раду, зробивши таким чином усіх присутніх причетними до цього інциденту. Він звелів усім забиратися геть, вигукуючи, в свою чергу, що чесними є тільки аллах та його найнікчемніші слуги, а всі інші — злодії, вбивці, інтригани й сліпі, сліпі дурні.
Але при цьому Гамід зберігав абсолютний спокій, і, коли радники почали залишати намет, він замовк. На якусь мить мені здалося, що він чекає, щоб хто-небудь наблизився до нього й доторкнувся до його рукава, але жодний з присутніх не виявив достатньої прихильності.
чи сміливості, чи догадливості, щоб підійти до Гаміда й покартати його за зайву різкість. Жодний — за єдиним винятком.
Бідолаха Юніс Ібрагім, батько Фаг'да, юного камра, чиє серце вирізав Азмі-паша, не пішов з іншими. Він наблизився до Гаміда, поцілував його рукав, зітхнув і заплакав. Бідолаха Юніс завжди був великим любителем порюмсати з того часу, як бахразці покарали його за участь у першому Повстанні, прогнавши по вулицях голим і закутим у кайдани. Здебільшого він плаче від жалю до самого себе, і тому сльоза, що зараз скотилася по його щоці, була не така вже й цінна чи підбадьорлива.
Проте цією сльозою він спокутував всі довгі роки своєї заляканості й боягузтва — спокутував сторицею, бо не залишив зараз Гаміда на самоті. Я знав, що старий ненавидить Азмі за те, що той замордував Фаг'да, і я знав, що ця ненависть преобразила його (я побачив це під час сніданку у Фрімена), але я ніколи не відчував прихильності до старого: він був надто грубий, надто розчавлений, надто заплямований своєю колишньою посадою сільського старости. Я любив його сина, бо Фаг'д прагнув завжди й у всьому бути благородним. Фагд любив Гаміда і був відданий нашій Справі — відданий до смерті. І він любив свого батька і потрапив у лабети катів, коли їхав на допомогу старому.