Гордон утік.
Не острах погнав його, ні, а ще одна поразка: він не зважився на самознищення! Залишаючи село, Гордон голосно лаявся, а діти кричали йому: "Хаффа!" — і кидали в нього камінцями.
Три дні Гордон їхав навмання, посуваючись уздовж кордону. Він проїжджав повз села і повз стійбища дрібних племен та родів, годуючись тільки там, де знаходив чашки з їжею для бідняків. Собі він не заводив такої чашки— надто тяжко було в нього на душі, щоб жебрувати. Його всюди підстерігала небезпека, бо він був сам-один, без рушниці і на верблюді, а в селах на своєму шляху він скрізь наражався на беззаконня. Доведені нуждою до розпачу, селяни чинили розбої і бунтували, а каральні загони Азмі-
паші намагалися підтримувати порядок кийками та шибеницями. Насильство панувало повсюди, і Гордона могли щохвилини пограбувати й вбити. Проте це не лякало його — адже смерть тільки поклала б край його смутку та спустошеності.
— Чи не знайдеться тут хто-небудь, хто б напав на мене! — ось що міг би кричати Гордон в темряві аравійської ночі.
Кінець кінцем на нього таки напали. Це несподівано трапилося в першому прирічковому селищі, яке вже було чисто бахразьким, а не напівкочівницьким. Жителі селища вирощували фініки в чудовій, зрошуваній долині, що вигиналася, як серп. Соковиті зелені барви долини тішили око після пустині, і від їх переливів серце у Гордона якось відтануло. На якусь мить він відчув болісну тугу за батьківщиною, за англійським краєвидом, за одноманітною перспективою, що насичена вологою і наче зливається з сірим небом... Але Гордон одразу-таки почав насміхатися з себе за цей спалах сентиментальності, і він навмисне зробив зупинку в долині, щоб, милуючись її красою, помучити себе — чи не розворушать його, часом, ці сентименти? Або, навпаки, чи не знайде він в них забуття?
Але йому недовго довелося втішатися цією ідилією. Ввечері його схопили селяни. З півдюжини обідраних чоловіків вчепилися в Гордона зашкарублими пальцями і, лаючись по-селянському та обзиваючи його злодієм і вбивцею, заходились бити, аж поки він не почав стогнати. Якийсь старий селянин, немилосердно б'ючи Гордона долонею, вимагав, щоб над ним учинили суд.
— Злодій і волоцюга! — репетував дідуган.— Краде верблюда, а потім ще з'являється на ньому сюди, щоб дражнити мене! Хіба я не знаю своєї тварини? Ось, подивіться на коліна задніх ніг — я на них повипалював мітки! Ах, собака! Бродяга! Пройдисвіт нещасний!
Гордона приволокли в село і вкинули в комору гончара. Прислухаючись до гомону знадвору, він, нарешті, добрав, у чому справа. Виявляється, це село уподобив для своїх наскоків Ва-уль. Поет орудував по-своєму: він тишком з'являвся в село і крав робочих верблюдів, фініки і навіть одежу, яка сушилася на дахах. Гордон засміявся, вирішивши, що селяни, певно, знущатимуться з нього. Незважаючи на це, незважаючи на сморід, що сповнював загиджену комору, він не занепав духом: надто багато іронії
т
було в усій цій пригоді. Незабаром галас знадвору посилився, і Гордона вивели на суд і розправу. По дорозі його нагородили кількома стусанами, знайшовши при цьому у нього пістолет. Кращого доказу для обвинувачення не могло й бути, бо хто ж, як не злодій, носитиме при собі зброю? На розпити селян Гордон нічого не відповідав, тільки кривив у посмішці своє брудне, неголене обличчя, ніби закликав, щоб його мучили далі. Його знову вштовхнули в комору.
Гордон не думав про втечу. Він жадав тільки одного: знайти де-небудь в стінці щілинку, щоб, припавши до неї, не дихати смородом своєї в'язниці і хоч трошки полегшити біль в голові. Але щілинки ніде не було, а зробити отвір було нічим — тому він просто став на коліна і притулився до глиняної стінки, ловлячи свіже повітря, що сочилося крізь неї, як крізь сухий фільтр.
Гордон страждав фізично, але розум його залишався ясним. Він хотів втратити свідомість — і не міг... Коли вранці за ним прийшли, Гордон все ще стояв навколішки: за ніч він не сплющив очей.
Все село чекало на нього. Коли Гордона виводили, він думав, що його тут-таки поб'ють до нестями — така жадоба помсти лунала в вигуках селян. Але його тільки штурхали й пхали вперед з криком:
— • Геть звідси, злодій І Геть! І ось маєш на прощання!
Дехто з селян нерішуче спробував заступитися за нього, але їх не послухали: Гордона прогнали крізь стрій і лише після цього вигнали з села. Всі страждання і муки їхнього власного життя вилилися зараз в лють, з якою вони били Гордона. А він, весь побитий, оглушений, проте не зомлів. Він неспроможний був втратити свідомість...
Залишившись без верблюда, він пішки блукав од села до села, перебуваючись жебранням та крадіжкою, і намагався поводитись так, щоб досягти крайнього самоприниження, розчавити почуття власної гідності. Але і в цьому він зазнав невдачі, бо злигодні й насильство були повсюди, куди б він не йшов, і вони не давали йому забутися. Гордон не міг не чути стогону народу й землі, не бачити страждання й убозтва. Поріччя було країною бавовни і великих прибутків, але ці прибутки виссали соки з землі й народу і зруйнували давні феодальні узи. Страшенна економічна розруха враз довершила повільний перед цим тисячолітній розпад давнього життєвого укладу. Села вими-
9. Д. Олдрідж
129
рали, і народ вироджувався — вироджувався в якийсь голодний, розпачливий, нікчемний набрід.
Ця нікчемність лякала Гордона, і водночас в своїх блуканнях він злився з нею, став її часткою. Шляхи країни кишіли зграями злодіїв і зграями жандармів Азмі-паші, які ганялися за злодіями. Від старого доброзичливого або недоброзичливого, але толерантного ставлення до таких волоцюг, як Гордон, не лишилося й сліду — повсюди панувала брутальна сила, поміщики наймали шибайголів, що походжали навколо маєтків і били кожного підозрілого подорожнього.
Але чим лютіше утискали правителі народ, тим лютішим ставав опір народу. Непокора зростала — Гордон відчував це в кожному землеробі, прийдешній струс ввижався йому в трупах селян, повішених на мостах і утоплених в канавах. Він чув їхні прокльони — навіть мерці не переставали ненавидіти... І Гордон бачив тих, що жили, одчайдушних і темних — вони говорили про захоплення землі і про знищення пашів. Глинобитні стіни в кожному селі були вкриті грубими малюнками, які зображали короля та Азмі-пашу на шибеницях і показували, як копачі заривають пашів у канавах.