— Сам ти нещасний! Чому ти не збудив мене?
— А що б ти став робити з ним?— спитав Бекр, і сумний вираз на його обличчі раптом змінився дитячим обуренням.
Гордон знову поглянув на труп. Бахразець був не селянином, а робітником, одягненим по-міському — у сорочку і штани кольору хакі. Це було незвичайно, бо у пустиню здебільшого забивалися селяни з прирічкових районів,— і вмирали тут від голоду і непогоди. Гордон сам не раз добивав їх. Але поява цього робітника крила в собі якусь таємницю. Гордон знизав плечима.
— А, ти маєш рацію!— погодився він і звелів іншш? допомогти маленькому Нурі, який, співчутливо хитаюч головою і прицмокуючи язиком, вже п*>чав закривати об личчя бахразця маленькими камінцями. Всі взялися допомагати, але виявилося, що це заняття потребує надто багато часу, і Гордон наказав припинити, коли вони вкрила обличчя і плечі.
— Ангели-могильники довершать за нас! — промовив
він.
І вони рушили далі — на зустріч з генералом МартІ-ном.
РОЗДІЛ IV
Генерал Мартін був вольовий сивоволосий служака. який вірив у необхідність дисциплінувати людський розум і навіть стримувати розвиток його, бо, на думку генера..<>, неконтрольований розум може призвести людину до зр; ди власних принципів і до загибелі. Однак, це уперед ження не заважало генералові ставитися з повагою до гя тслекту і з насолодою вкушати його плодів. Генерал буя начитаною людиною: він прочитав більше книжок і здобув з цих книжок більше користі, ніж інші генерали. Ще на початку своєї кар'єри Мартін зробив ратний ПОДРИГ, заслуживши цим славу героя — у 1915 році він переплив Геллеспонт, щоб засвітити сигнальні вогні перед однією з невдалих нічних атак. За свій подвиг генерал одержаіз хрест ордена Вікторії і легке поранення, яке пошкодило йому повіки, тому часом очі його витріщались і наче застигали в довгому нерухомому погляді.
Після того, як з турками було покінчено, Мартін залишився в Аравії, і в період між двома світовими війнами іноді займався військовими справами, але частіше вихчо-нував обов'язки радника, добре обізнаного з місцевими проблемами. Коли почалася друга світова війна, начальство визнало, що він найбільш підходить для Єгииетсьго-го театру воєнних дій, і надіслало його в Західну пустиню. Але якщо не враховувати кількох малозначних сутичок з Вафеллем, Мартін не зробив тут нічого видатного, і його повернули в Аравію для забезпечення порядку в Іраку і Трансіорданії.
Тепер, після війни, він знову служив радником і експертом і був дуже задоволений своєю службою, бо любив Аравію, любив пустиню і любив свою роль у грі, спрямованій на збереження "рівноваги сил" у цьому районі. І певно, одне лише не подобалося йому — атрибути* цієї гри: нафта, політика і гроші.
Генерал ще ніколи не зустрічався з Гордоном, хоч їм часто траплялося бувати недалеко один від одного. У перші роки після війни, коли присутність Гордона у дедалі більш неспокійній пустині ставала все відчутнішою, Мартін спитав у місіс Спрай — останнього свідка часів Доуті і Лоуренса, як вона розцінює Гордона та його фанатичну діяльність.
— Серед англійців завжди знаходяться люди, яких арабські справи роблять фанатиками, — відповіла місіс Спрай. Вона й сама була тихою фанатичкою, як і місіс Белл, Філбі та інші, як і сам генерал.— Особливо коли ці справи стосуються кочових племен. Визвольні війни племен захоплювали таких англійців, як Лоуренс і капітан Шейкспір, насамперед тому, що кожний кочовик веде життя вільне і незалежне. Житель пустині в своїх вчинках абсолютно самостійний — однаково, чи він принц, чи пастух — і саме тому араби такі великодушні, віддані і щирі люди. Щоправда, іноді вони бувають віроломними і жорстокими — це так, але в серці своєму вони народ благородний і вільний. Аххх!—і поетичний! Англійці приїздять сюди, сподіваючись знайти лише благородство і волю, а знаходять ще і поезію — і намагаються перейняти в арабі!: цілісність і твердість натури, запозичити в них моральну чистоту, яку ми, на Заході, давним-давно загубили. Але одному лише Доуті вдалося таке перевтілення, тільки він один став справжнім арабом — і це тому, що віїг був справжньою людиною...
— А Гордон?
Жовте, старече лице місіс Спрай зморщилося у гримасі, що виражала замислення і захоплення — чи, може, жаль і роздратування.
— Гордон такий одержимий і такий завзятий, що він може перевершити усіх нас. А втім, ні, не те я кажу. Я його мало знаю, щоб таке казати. На мою думку, Гордон ось чим небезпечний: він може зайти надто далеко у своєму прагненні перетворитися на араба — і через це забути, що він англієць і мусить зберігати англійський склад думок і ставлення до дійсності, відданість англійським ідеалам. Він може зайти надто далеко — і, сам того не відаючи, зрадити самого себе, звести нанівець справу своїх рук. У поведінці Гордона є якась безрозсудність. І так чи інакше, а накладе він головою — ось побачите, генерал. Я вже цього не побачу, бо мені самій скоро час вмирати...
Місіс Спрай померла кілька років тому, і ось зараз генерал з побоюванням чекав на "безрозсудного* Гордона. Мартін заздалегідь відчував неприязнь до свого співвітчизника. Власне кажучи, причиною цьому була оцінка, яку дала колись Гордону місіс Спрай. Тепер було цілком очевидно, що Гордон заблудився в хаосі помилок, в який ввергнув його власний інтелект. Досі все, що він робив, свідчило про це. Так, він виявив себе одним з спритних "поборників свободи". З ним, мабуть, важко буде мати справу. Важко, але конче треба...
Гордон побачив Мартіна біля дерев'яної хвіртки, що вела до зеленого будинку насосної станції. Холодне сонце освітлювало широкоплечу, приземкувату, по-військовому струнку постать генерала, одягненого в добре пошитий цивільний костюм. Станція була відтворенням стандартних котеджів, якими забудовано лондонське передмістя. Мабуть, і Сміт в Англії мешкав в одному з таких котеджів...
— Боже!— вголос поскаржився Гордон.— Як цим смі-там любе тихесеньке, паскудненьке животіння! Вони висиджують свої звички вдома, а потім таскають їх за собою, куди б не поїхали! А ось і сам вояк-напівфілософ з Ліверпуля — витрішкуватий Мартін! Ну-ну, подивимося, що він за один...