— Ой, лишенько! Ще налякаю гетьманшиних гостей, як отака страшна увiйду в покої; скажуть: приїхала якась мара.
Мати й син повставали з воза пiд старими вербами i почали обтрушувати одне другого. За перелазом в одному городi було видко криничку. — Якась дiвчина брала воду з криницi. Ольга перелiзла через перелаз, попросила дiвчину злити води їй на руки. Дiвчина зливала з вiдра в пригорщi, а осавулиха помила руки i вмилася. Зiнько витяг рушника з воза i подав матерi. Мати втерлась i подала рушник Зiньковi. Зiнько двiчi вмився i двiчi втерся, поки обмив пилюгу з виду та з рук.
Обтрусившись i причепурившись, мати i син посiдали на вiз i поїхали до гетьманського двору. Ворота в двiр стояли одчиненi, неначе самi запрошували гостей до двору. В дворi стояло багато возiв усякої мастi: мiж ними лиснiли i багатi екiпажi пана Беньовського та iнших православних панiв.
Ольга увiйшла в свiтлицю. Гетьманша встала з канапи i пiшла до неї назустрiч до самої середини свiтлицi, привiтно привiталась до неї, поцiлувалась i посадила поруч з собою на канапi, рядом з старшою дочкою гетьмана Богдана, Катериною Виговською. Лютаїха примiтила, що гетьманша була дуже ввiчлива й привiтна до неї, привiтнiша, нiж в Чигиринi, як вона була в гетьманшi в гостях.
"Це добрий знак.. для мого Зiнька, але не для мене i не для мого старого. Мабуть, не дурно гетьманша тепер така привiтна до мене" — подумала Лютаїха, сiдаючи на канапi рядом з гетьманом. — Гетьманша гордовито поводиться з нами, козаками, а це чогось..."
Зiнько, поцiлувавши гетьманшу та полковниць в руку, сiв на стiльцi в куточку i неначе прищулив плечi. Вiн окинув очима гостей. Мiж ними не видко було Маринки. Молодий козак опустив очi додолу i задумався.
— Чом же осавул Демко не приїхав до нас в гостi? — спитала в Ольги гетьманша.
— Не приїхав, бо вже старий мiй Демко: ще, борони, Боже, розсипався б в дорозi, як старий вiз! — сказала Демчиха i засмiялась.
— Ну, осавулихо! ваш старий мiцно збудований: сплоха не розсиплеться! — сказала жартiвлива й весела Катерина Виговська i засмiялась. — В цiлому Чигиринi нема мiцнiшого й здоровшого чоловiка, як ваш Демко.
— Та вiн мiцний, це правда, але лiта своє беруть, — сказала Ольга. — Якби, борони, Боже, розсипався в дорозi, то ми б його вже й не полагодили.
— Лiта руйнують i старi мурованi палаци, не тiльки мiцних людей, — обiзвалась гетьманша, — а все-таки шкода, що осавул пожалував себе, не схотiв потурбувати себе ради моїх iменин. Я була б рада його приїзду до нашого двору, — сказала гетьманша з докором.
— Та коли б ти, гетьманшо, знала... то вiн не такий мiцний, як тобi здається: вiн тiльки веселий на вдачу та вдався собi жартiвливий: все пiднiмає мене на смiх, i мене, й iнших, — промовила Ольга Лютаїха.
— Сказати правду, твiй пан Демко так зумисне одникує од нашого гетьманського двору... неначе цурається нас... — промовила гетьманша i трошечки насупила свої тонкi брови.
— За мого покiйного панотця-гетьмана Демко вчащав до гетьманського двору: все, було, бачу його мiж гiстьми, — обiзвалась Катерина Виговська. — Я любила його, як була малою, любила його за жарти. Все, було, жартує i з нами, дiтьми, i з старими, i з самим гетьманом. Демко i мiй панотець все, було, розмовляють про битву з поляками пiд Кумейками та Мошнами, про гетьмана Павлюка, про смiливого козацького полковника Скидана, котрий захопив скарбовi гармати i перевiз їх в Сiч та й сказав: "Отут їм мiсце!"
— Ти, осавулихо, попроси свого пана Демка, нехай вiн не цурається нашого хлiба-солi та прибуває до нас в гостi. Ми будемо йому завсiди радi, — сказала гетьманша i замовкла, бо не любила говорити багато i була зроду нерозмовна.
За неї говорила Катерина, її найближча приятелька. Вона часто бувала в гетьманшi в гостях в Суботовi. Гетьманша кликала її до себе, як тiльки до неї збирались якiсь поважнi гостi, жiнки козацької старшини й шляхтянки. Катерина була розумна, як її батько, гетьман Богдан, ще й до того вдалась весела й любила жартувати.
— Нехай твiй пан Демко в другий раз не побоїться дороги. Як розсиплеться в дорозi, то ми його отут поскладаємо, наб'ємо обручами та й посадимо за стiл, — жартувала Катерина Виговська.
— Чи буде ж веселий ваш гiсть, набитий обручами? — промовила Ольга, смiючись.
— О, буде! Осавул такiвський, що буде жартувати i набитий обручами, — додала Катерина i зареготалась.
— Що буде, то буде жартувати; це ти, Катерино, вгадала, — сказала Ольга Лютаїха.
— От ваш Зiнько то вже не такий: все чогось сидить мовчки та задумується, — промовила Катерина, зирнувши на Зiнька, котрий i справдi сидiв мовчки, похнюпивши голову i втупивши очi в пiдлогу.
Катерина зумисне кидала камiнець в Зiнькiв огород: вона знала, чого Зiнько задумався: в свiтлицi не було паннiв, не було Маринки.
— Скучно тобi, Зiнько, слухати нашу старечу раду. Йди в садок! Там, певно, знайдеш молодшу за нас i приємнiшу для себе раду, — сказала Катерина.
Зiнько взяв шапку i пiшов в садок. Там гуляло кiлька паннiв-козачок, котрi поприходили з матерями в гостi до гетьманшi. Маринки i в садку не було видко. Молодi козачки приставали до його, зачiпали, але вiн гуляв з ними по садку i тiльки свiтом нудив. Йому так хотiлось спитати в їх, де дiлася Маринка, та вiн не смiв спитати.
Стара Ольга все ждала, що в свiтлицю ввiйде Маринка з подругами, а Маринка не приходила. Ольгу вже брала нетерплячка, їй страх як хотiлось поговорити з Маринкою, розпитати її й навиглядiти, щоб довiдатись хоч трохи, яка вона людина.
— Чи це в вас, гетьманшо, пересипали дiм, чи приставляли новi кiмнати? — спитала в гетьманшi Ольга Лютаїха.
— Нi, не пересипали, а тiльки трохи поновили та приставили кiлька кiмнат, щоб були в запасi для гостей або для чужоземських посланцiв; та й гетьманiв батько тепер живе в нас, переїхав оце недавно з Києва, то й для його треба було окремої кiмнати, — сказала гетьманша.
— Пiду я подивлюся на новi покої! — сказала Ольга i встала з мiсця.
Ольгу цiкавили не покої: їй забажалось знайти Маринку i побалакати з нею та ще й на самотi.
Ольга смiливо пiшла вандрувати по великому палацi, заглядаючи в усякi кiмнати й закутки. Вона зайшла на самий край просторного дому, перейшла через довгi сiнцi i одчинила однi дверi: там була пекарня. Кухар з Варшави парився коло печi з кiлькома молодицями. Коло довгого ясеневого столу Ольга вглядiла Маринку й Христину. Вони вдвох робили плачинду: розтягали тонесенький корж, вхопивши його в пальцi з двох бокiв.