Він сів і став чекати. Нарешті позад нього розчинилися двері. Він жваво випростався і, обернувшись, побачив стару даму з сивим волоссям, що простягала йому обидві руки.
Він схопив їх і довго цілував то одну, то другу. Потім, підвівши голову, поглянув на свою колишню коханку.
Так, то була стара дама, стара незнайома дама; їй хотілося плакати, але вона усміхалась.
Не міг здержатись, не шепнути:
— Це ви, Лізо?
Вона відказала:
— Так, це я, певне, що я… Ви б мене не впізнали, правда? Я так журилася… так журилася… В журбі згоріло моє життя… Ось я тепер яка… Гляньте на мене… або ні… не дивіться… Але який ви й тепер гарний… і молодий… Коли б я зустріла вас випадково на вулиці, то зараз би крикнула: "Жакле!"
Тепер сідайте, побалакаємо спершу. Потім я покличу дочку, свою дорослу дочсу. Побачите, як вона на мене схожа… Ні, не так! Вона зовсім така, якою я була колись, ось побачите! Я захотіла побути спочатку з вами вдвох. Боялась трохи, що розжалоблюсь у першу хвилину. Тепер уже скінчилось, пройшло… Сідайте ж, мій друже.
Він сів поруч з нею, тримаючи її за руку. Але не знав, що їй казати. Він не знав цієї жінки, здавалось, ніколи її не бачив. Навіщо прийшов він у цей дім? Про що міг би завести мову? Про минуле? Та що ж було спільного поміж ним та нею? Він нічого тепер не міг пригадати, дивлячись в обличчя цій бабусі. Не пригадував собі зовсім усього того любого, солодкого, приємного та болючого, що огортало його серце, коли починав думати про іншу, про свою Лізу,
ніжну Попелясту Квітку. Що ж з нею сталося, з тією, з давньою коханою? Тією, з далекого сну, білявою, сіроокою, молодою, що так гарно вимовляла "Жакле"?
Вони сиділи поруч, нерухомо, зніяковілі обоє, стурбовані, пригнічені тяжким почуттям.
А що велася поміж ними банальна розмова, уривчаста і млява, вона встала й натисла на гудзичок від дзвінка.
— Я кличу Рене, — промовила.
Рипнули двері, зашелестіло вбрання, і потому гукнув молодий голос:
— Ось і я, мамо!
Лормерен сторопів, ніби побачив якийсь привид.
— Добридень, панночко! — шепнув. Тоді, повернувшись до матері: — О, це ви!
То була вона, справді вона, та колишня Ліза, що зникла була й вернулась! Він бачив її знову таку, яку вкрали в нього двадцять п’ять років тому. Ця ось навіть була ще молодша, свіжіша, більше було в ній дитинного.
В нього з’явилося божевільне бажання — розкрити обійми, пригорнути її до себе, шепнути у вухо: "Добридень, Лізон!"
Слуга доповів:
— Накрито, пані, до столу!
І вони ввійшли до їдальні.
Що робилось за обідом? Що йому казали, що він одказував? йому неначе снився чудний сон, що межував з божевіллям. Він дивився на обох жінок, а в голові роїлася хвороблива, божевільна думка: "Котра з них справжня?"
Мати усміхалася, безперестану повторюючи:
— А пам’ятаєте?
А він спомини знаходив у ясних очах молодої дівчини. Двадцять, може, разів розтуляв рота, щоб сказати їй: "Чи пригадуєте собі, Лізон…" — забуваючи про ту даму з сивим волоссям, яка поглядала на нього розчуленим оком.
Але бували хвилини — він уже не знав, втрачав розум! Помічав, що ця, теперішня Лізон, не зовсім така, як та, колишня. Та, давня, мала в голосі, в погляді, у всьому єстві щось таке, чого він у цій не знаходив. І він страшенно напружував розум, щоб пригадати собі свою коханку, відновити те, що вислизнуло з пам’яті, те, чого бракувало цій, воскреслій Лізон.
— Ви втратили жвавість, мій бідний друже, — казала баронеса.
— Багато ще дечого я втратив! — белькотав він.
Але він відчував, як у його турботному серці ніби збуджено звіра, що ладен укусити, відроджується давнє кохання.
Молода дівчина базікала, й інколи знайома інтонація, слова, які вона перейняла від матері, вся манера промовляти, думати, схожість рухів, що набувається, коли люди живуть укупі, змушували його здригатися всім тілом, ранили пристрасть, що знову прокинулась.
Він утік завчасу, пройшовся бульваром. Але образ тієї дівчинки усе ввижався, мріявся йому; билося дужче серце, кров кипіла. Далеко від обох жінок він бачив тільки одну, молоду, давню, знайдену знову, і любив її, як любив колись. Любив ще з більшим шалом після двадцяти п’яти літ розлуки.
Він вернувся додому, міркуючи про цей дивний, жахливий випадок, питаючи себе, що має чинити.
Але коли він проходив зі свічкою в руці перед дзеркалом, перед великим дзеркалом, в яке роздивлявся на себе перед тим, як іти на обід, то побачив там підстаркуватого, сивого чоловіка. І раптом пригадав, яким він був тоді, коли Ліза була молодою. Молодим, чарівним, таким, яким вона його кохала! Наблизивши світло, він подивився на себе зблизька, як розглядають крізь лупу щось незвичайне, приглядався до зморщок, помічаючи ту страшну руїну, що її ніколи до того не помічав.
Він сів, пригнічений, перед дзеркалом, навпроти свого жалюгідного зображення і промовив стиха:
— Годі, Лормерене, — кінець!