Реальна Батьківщина відходить від Гоголя в міру ослаблювання й заламування його національного стрижня. Місце її починає виповнювати вигадана ще в Петербурзі і утривалена закордоном абстракція "Руси-Росії". "Оточує мене тут чужа стихія, – пише Гоголь до Поґодіна з Женеви (22 жовтня 1836 р.), – але в серці моїм Русь, не та недобра, але єдино гарна Русь..." Лист – ледве чи щирий, але є в нім, без сумніву, своя правда: Україна переісточується в мариво, видиво, спокусливу фантастику... під сприйнятливим для Поґодіна (і багатьох інших) псевдонімом "Русі". Але деякі реальні складники Батьківщини, розуміється, залишатимуться в Гоголі до кінця життя: це – роздуми над химерною історичною долею України, це – народна пісня (вона завжди звучала в його душі), це, врешті, національний танець, гопак, якого він відтанцює ще з півроку перед смертю в маєтку С. Аксакова – Абрамцево під Москвою, де гостював пізнім літом р. 1851.
Немає сумніву, що трудний і страшний шлях відходу від Батьківщини не був у Гоголя ані короткий, ані радикальний. То був психологічний процес, безумовно, характеру патологічного, що тривав довгі роки. Цікаво, що в ближчім оточенні Гоголя, в останні часи його життя, повставала навіть думка про його психічну ненормальність. А що національні елементи його свідомості не обмежувались лише піснею і гопаком, свідчать такі два документи.
З року 1837 (а це було в періоді найвищого, аж до революційності, піднесення його українського патріотизму) походить єдиний зацілілий лист Гоголя, написаний рідною мовою. Це досить відомий паризький лист до Богдана Залеського, "до земляка, дуже-дуже близького, ще ближчого серцем, ніж спільністю Землі". В нім згадується про "славу цілої Землі Козацької". Але й майже десять літ пізніше, вже з року 1846, маємо в Almanach Carlsbad, в реєстрі "визначних" пацієнтів, нотатку (с. 17) дослівно:
"Mr. Nikolas de Gogol, Ukrainien, etabli a Moscou, auteur de quelques comedies russes".
В цім довгім процесі не денаціоналізації, а, власне, відходження від Батьківщини – не було пасивного самовіддавання, а була, безумовно, внутрішня боротьба, були злети й упадки. Але, поза тим, були й речі гірші – страшні й містичні, що почали, чимдалі настирливіш, виповнювати понуру й хворобливу душу цього дивного письменника.
В листі з р. 1845 до гр. О. Толстого (пізнішого оберпрокурора Синоду; гостюючи в нього р. 1851, Гоголь і вмер в його помешканні в Москві) маємо досить моторошне визнання письменника, що, може, найяскравіше відкриває його тодішній психічний стан, близький до справжнього містицизуючого психозу: "Для Вас так само, як для мене, замкнена брама жаданої оселі (обители). Манастир Ваш – Росія. Отже, символічно одягнувши волосяницю ченця і цілого себе у м е р т в и в ш и – для себе, але не для неї, – ідіть трудитися в ній".
Справа не в трагікомічності цього заклику, скерованого до росіянина, аристократа й бюрократа імперії, – хворий в кожнім хотів би бачити хворого. Але справа в тім, що ця формула самознищення, самозгуби – кидає найбільш сконцентроване світло на особистість, шлях творчості і життєву долю її автора... Легко було О. Вайлдові або Пшибишевському користатися чужою мовою. Може, трудніш було Вергарнові входити до французької літератури. Але вже значно трудніше (як то бачимо з повісти "Lord Jim") було Коженьовському-Конрадові не лише вибрати англійську мову за інструмент творчості, але й – цілком свідомо – зробитися британцем. Та як не трудні й не трагічні можуть бути того роду перевтілення, – все ж не можна їх в найменшій мірі порівнювати з самозгубним експериментом, що, остаточно, його об'єктом став Микола Гоголь. Суб'єктивно – він або несвідомий того, що з ним діється, або підсвідомо вірив, що йому вдасться, сказати б, перехитрити долю, "обдурити" ту Нечисту Силу (а він її поза тим дуже гостро завжди відчував), що за тим експериментом слідкувала й керувала.
У випадку Гоголя справа значно ускладнюється тим, що письменник був потенціально геніальний і що його "експеримент" не відбувався внутрі кола спільної цивілізації, а вимагав передовсім :виходу з цього кола і переходу до цивілізації, і с т о т н о відмінної, властиво, протилежної й ворожої. Та ворожа цивілізація вимагала, кажучи конкретно, моральної смерті ("усмертнення цілого себе") або розриву з органічною цілістю, а одночасно – механічно розплистися в аморфній неокресленості "Росії", отже – культурно-національного самогубства. Це був найжахливіший фаустівський варіант "продажу душі чортові"...
Наслідки такого експерименту – то не лише духова летаргія, у героїв "Мертвих душ", але справжня с м е р т ь духова, з її розкладом і гниттям, як несвідомо-геніально показав це Гоголь у своїй повісті-сповіді "Портрет".
V
Що ж являє собою літературна спадщина Миколи Гоголя, тієї спочатку національно-недокровної, згодом хворої, врешті – національно-відумерлої душі?
У спадщину ту входить передовсім чарівна екзотика дещо елеографічної України у "Вечорах на хуторі", яких сонячна ідилічність починає похмурніти вже в "Миргороді", аж несподівано западається в чорне провалля "Вія", де в містично-таємничій глибині, мальовничо прислоненій лаштунками спокусливої "Малоросії", може, й заховано основну тайну нашої Батьківщини, тайну її історичної Долі й тайну душі Народу.
Вже молодший сучасник Гоголя – Панько Куліш спостеріг був вертепну "лялькуватість" постатей в ранніх творах Гоголя, їх пр'ивідність і "нереальність". Ті складники можна віднайти навіть в найдовершенішій – під оглядом мистецьким – історичній епопеї "Тарас Бульба", де осягнено максимум пластичності й тривимірності. В петербурзьких новелах ("Невський проспект", "Шинель") та тривимірна пластика вже зникає: постаті сплощуються, стають тінями, які снуються в фосфоризуючій імлі гофманівської фантастики. Автобіографічну повість "Портрет" рятує, під тим оглядом, психологічна правда, яку авторові підповіли власні переживання. Далі, в міру "відмирання" національної душі, все наявніше виника неміч пластичного в т і л ю в а н н я постатей, неміч творення їх в просторі, а не на площині паперу. І так має двовимірні викреси, гостру, досконалу, в певнім сенсі, істотно українську графіку "Мертвих душ", цей альбом першорядних гравюр, механічно зшитих білою ниткою подорожей Чичикова. Альбом той Гоголь з розпачу назвав "поемою", але для "оживлення" цього твору не помогли ні інтермедії, як, напр., вставна "Повість про капітана Копєйкіна", ані патетичні ліричні уступи ("Русь, Русь!"), ані даремні й чим далі, тим трагічніші пошукування "позитивних героїв" (що, до речі, вперто, але так само безнаслідно, практикує сучасна совєтська література). "Мертві душі" – то вже, сливе, н е-л і т е р а т у р а : життя й його живої вроди – в тім творі вже нема. Як влучно десь зауважив М. Бєр, в мистецькій манері Гоголя "є щось близьке до кубізму Пікассо"...