— Коли б мені воля, то я б паничів з п'ять до себе прийняла, — сказала товстогуба Пріська, граючи до хлопців масляними очима.
— Он понаїздило сьогодні скілько, — одказала їй білява Гапка з голубими очима, — вибирай скілько хоч.
— Хай їм, всі старі та лисі.
— А тобі молодого забажалося? — спитала Христя й завела пісеньку:
Як була я молодиця,
Цілували мене в лиця.
А як стала стара баба,
Цілували б — була рада!
Приїжджі Хлопці реготалися, плескали в долоні, їм ще ніколи не доводилося бачити таких веселих, таких жартівливих дівчат. А проте, не дивлячись ні на регіт, ні на жарти, річ про волю не переривалася.
— От уже років з п'ять усе кажуть воля, воля, та усі й брешуть, — зітхнувши, сказав Степан.
— То вже ж вони щось вибрешуть, — одказала Мотря і як притихла, як засумувала, то вже ніщо її більше і не розважало.
— Чого се ти, Мотре, так зажурилася. Яке таке чуєш лишенько над собою? — спитала її Христя. Мотря подивилася на подругу, прикро подивилася.
В очах у неї сльози блиснули і, схопившись, мовчки вийшла з хати.
Хлопці було кинулись за нею.
— Не руште! Не займайте її! — крикнула на їх Христя, і вони всілися.
— Та чого це вона справді так?— спитався Онисько, дворників син.
— Чудна! — одказала Гапка.— Отака вона завжди. То весела, весела — усе б догори дном перевернула, то зразу, наче зав'яже її, — сидить, думає, думає, часом плаче.
— Молода, дурна! — одказав Степан. Поки ж ішла ця розмова у хаті, Василь тихо-непримітно вийшов у сіни. Коло сінешніх дверей, склонившись головою об одвірок, стояла Мотря і глибоко вдихала тихе вечірнє повітря. Ніч була темна, тілько зорі світили з темно-синього неба.
— Мотрусю! — підкравшись до неї, тихо обізвав Василь.— Чого се ти, моя галочко? Мотря глибоко зітхнула.
— Ходімо, посідаймо на рундуці, — одказала вона, виступивши з сіней, і опустилась на рундук.
Василь сів коло неї, обхопивши рукою кругом стан і, пригорнувши, тихо поцілував її. Вона не одхилялась, а ще мов ближче пригорнулась до його.
— Чого журишся? Чого сумуєш? Кажи.
— І сама не знаю, — зітхнувши, сказала вона.— Так чогось зразу важко стало. Так гірко. І навіщо хоч про ту волю повели розмову… А он бач, — і вона вказала рукою на будинок, звідки неслася весела ігра, лився світ, наче що всередині його палало.— Гуляють… а полягають — іди присипляти їх… О, прокляті!.. Коли б ти знав, як мені хочеться вмерти. Отак би руки сама на себе й наложила… Хоч воля, хоч смерть.
— Такій молодій та умирати?
— А вже як таке життя… Яке наше життя? Як собаку ту одірвали від батька-матері, від дому і взяли сюди старого бахура тішити…
Перед ними, наче з-під землі, виросла висока Йосипенкова постать.
— Що ти сказала?— спитався прикажчик.— Ану, ну, ще скажи!
Василя наче по голові хто обухом ударив від тих слів. Він сидів і тілько слухав, як у його голові дзвонило.
— Ах ти, поганко, мерзавко! Та ради такого барина тобі щодня, щогодини треба богу молитися, а ти, падло хамське, таке говориш. І язик у тебе повертається вільно? І не стане він руба тобі серед рота? Ходімо лишень, я тебе до барина поведу. Замість того, щоб тобі у горницях сидіти, так ти, волоцюго, повіялася до хлопців на кухню. Ходімо, — і вхопивши міцною рукою плече, він, як ту пір'їну, поставив Мотрю зразу на ноги.
— Куди? Ні з місця!!— гукнув Василь, уставши перед Йосипенком, як верства, і загороджуючи дорогу.
— І ти сюди, волоцюго, зводнику! З тебе все лихо встає. Іди й ти за нами. І тобі дістанеться на горіхи, — сказав він, рвонувши Мотрю так, що вона, наче груша, геть одлетіла.
Василь, як змій, важко дишучи, кинувся на Йосипенка і насів його, як кібець горобця.
— Ох, лишенько! О, рятуйте! — не своїм голосом залементував Йосипенко на весь двір.
Усе, що було в кухні, зразу вискочило на двір. Всі побачили таке, якого ще ніхто зроду-звіку не то що не бачив, та у гадці здумати не зміг. Де ж? Йосипенка, першого після пана, старшого у Зеленій горці, віють на всі боки. І хто ж? Кучер Василь. Дівчата полинули, хто куди знав, хлопці густою лавою обступили, чужі кинулись одіймати Йосипенка, котрий не переставав репетувати:— О, рятуйте, хто в бога вірує! Ох, уб'є ж, уб'є, сучий син! О, рятуйте, рятуйте! —
— Рятувати тебе? — кричав Василь, садячи здоровенні кулаки і в боки, і в морду Йосипенкові.— Тебе рятувати, що на підслухи ходе, що на підкупи здався. Ось я тебе порятую.
— Василю! Годі! Що се ти — збожеволів?— гукали парубки, тягаючи його за плечі. Василь, наче острогами, обвивав ногами кругом Йосипенка і качав його за собою, аж поти не прибігла Йосипенкова жінка Одарка. Та зразу, проскочивши поміж парубками, усім своїм тілом налягла на Василя, і, хоч сама упала, зате і Василя звалила. Йосипенко, як несамовитий, схопився і чимдуж подрав у садок. За ним гналася Одарка і кричала:— Куди ти, дурню! Іди до пана! Іди зараз жалітись.— Зчинила такий крик-ґвалт, що з другого двору пани почули і прибігли на той лемент.
— Що тут таке? Чого ви, вражі сини, бійку збили? Аж ось і Гамза суне.
— Хто кого? — пита ще здалека Гамза.
— Я, я! — викрикує Василь, блідий, увесь тремтячи.
— Кого?
— Прикажчика.
— Прикажчика? — переспросив суворо пан.
— Еге, його. Хай на підслухи не ходе. Хай до нас, молодих, не мішається. Чого йому треба було? Ви звеліли — гуляй скілько хоч. Чужі люди зібрались, а він на підслухи прийшов… Я йому і дав по зашийку.
Гамза мовчав. Всі думали — пропав тепер Василь!
Всі ждали слова; узять його! Василь стояв — на все рішучий.
— Так йому і треба! — відказав покійно Гамза і, повернувшись, пішов з двору. За ним повернули й пани. Дворові і чужі, й свої, стояли і дивувались: що ж воно за знак? Такого ще зроду не було. Бувало одно словце шепне Йосипенко про кого панові — і не знать де чоловіка дінуть, а тепер усі бачили, як Василь віяв Йосипенка, і пан ще погладив Василя. Це щось та значе. Пан злякався!— шушукались дворові і ждали на завтра розправи.
Зійшло сонце і освітило сумне дворище. Всі ждали — пан устане і почнеться розправа. Василь сам дожидав її. Пан устав, кликнули до його Йосипенка. Пішов Йосипенко і прийшов, а Василя не кличуть, і ніщо не віщує нічого. Пройшов день, пройшов і другий, і третій — не чути нічого. Всі наче перед смертю ходять. "Значить, усім буде, усім достанеться", — думають дворові. Рахують, яку б його кару вигадати. Василь ні живий ні мертвий. Не їсть, не п'є, не говоре ні до кого, та і його всі стороняться, аж почорнів, з лиця спав.