— Зачаїлись усі, не розумієш хіба? Ревеш, як навіжений. Казав же тобі, щоб не галасав. Не слухаєш. Ото й позалазили всі у нори, поховалися в хащах. Як тепер до них добратися?
— Бояться, значить, — зрадів лев. — Чують героїв. Спершу цих трьох з'їмо. тоді решту, а потім до мене в Африку гайнемо. Порядок встановлювати! Панувати! Ги-ги! А то вже скучили по мені, мабуть, любі звіряточка. Ой! Все тіло болить після того клятого гасу. Вся шкура у вавках. Це ж треба — лампою швиргатися. Стій! Отут, здасться, підходяще місце!
Лев увігнав лопату в землю.
— Зараз ми їм таку гойдалочку встругнемо, — вів далі. — Вирубай-но поки ломаку, чи що.
Сокира загупала по деревині.
Лев тим часом зробив на мотузці зашморг, закинув його на верхівку дубочка й потягнув до себе. Петля міцно обхопила дерево.
— Готово! — підскочив Вовк.
— Добре! Ану, давай разом потягнемо. Дубок хитнувся й похиливсь.
— Досить! — командував лев. — Тепер обмотай разочок круг кілка. А тут — ще одну петлю і на стежку. О! Притруси глицею. Все! Ха! Диви: досить ступити сюди ногою чи просто торкнутись, як мотузка зіскакує з кілочка, дубок розпрямляється й смикає вгору зашморг разом із тим, хто в нього потрапив.
І Толябун на радощах почав плигати через голову і примовляти:
З доброї моєї ласки
Не минуть нікому пастки!
Толябун не помилився. Він так захопився, що ненароком черконув по мотузку, й одразу ж страшна сила схопила його за хвоста і потягла вгору. Дико заволавши, левисько все ж устиг зачепитися пазурами за кущ і тепер завис у повітрі, пручаючись, що було сил. Але сили були нерівні, та й тонкі гілочки вже тріщали.
— Рубай! Рубай мотуз! — репетував лев. — Чого ти стоїш? Вовк підняв був сокиру, але враз опустив.
— Зовсім нова мотузка, — мовив із жалем. — Я нею ще ні разу не користувався. Може, краще хвоста?
— Ти що, пришелепку, здурів? Рубай, кому кажу, трясця б тебе вхопила!
Вовк нехотя махнув сокирою, і лев гепнувся на землю.
— Хух, — відсапнув він. — Оце так! Мало не затягло!
— А мотузка ж яка, — зітхнув Вовк. — Золото, а не мотузка, ціни їй не було.
— У-у, довбешка твоя порожня! — визвірився на нього лев. — Мотузки йому жалко. Біжи зараз же по нову!
— Ще й по нову… — скривився Вовк, але Толябун так люто блимнув очима, що той почвалав назад, до хати.
Відпочивши, лев зметикував, що відтято не такий уже й довгий шмат. Тож він знов нагнув дубка, зробив нову петлю й примостив її на стежці. Почекавши ще трохи Вовка, він подався додому. "Стріну дорогою, — подумав. — А не стріну, так пошукає мене й вернеться. Маю час марнувати на того телепня!"
А Вовк тим часом трюхикав з мотузкою не по дорозі, а навпростець, через ліс. Лева на місці він уже не застав і, розміркувавши, що Толябунові набридло чекати і він гайнув додому, лаючись, і собі повернув назад. Та заледве ступив кілька кроків, як щось міцно вхопило його за ноги й кинуло вгору. І вже там, високо вгорі, Вовк здогадався, що потрапив у Толябунову пастку.
Лев же, анітрохи не турбуючись, що Вовк не прийшов додому, завалився в ліжко, одвернувся до стіни й захропів.
А вранці Толябун, ухопивши ножаку й мішок, почимчикував неквапом із хати.
Наблизившись до знайомого дубка над самою стежкою, лев кинув погляд угору: в рясному гіллі висіло щось дуже велике. "Ото, — подумав Толябун (сонце світило йому в очі й заважало як слід роздивитись), — вони там, здасться, обоє. Оце пощастило". Він потягнув вільний кінець мотузка на себе, дубок нахиливсь, і просто Толябунові під ноги хряпнувся сплутаний, увесь синій Вовк. Од того дива лев випустив мотузку, і Вовк знову сховався у верховітті.
"Це ж він од висіння посинів, — міркував Толябун, тягнучи мотуз. — Невже задушило?" — І, коли Вовк удруге бухнувся на землю, черконув ножем по путах.
— Вовчику, ти живий? — спитав несміливо, але той не ворухнувся. Тоді лев завдав собі на плечі бездиханне тіло друзяки й поплентав до хати.
У Вовковій хаті пахло всілякими травами, листям, медом, натираннями й примочками.
— Ну як тобі, легше? — питав лев Вовка.
— Та наче одпустило трохи, — відповів той кволо. Сидів, укутаний ковдрами, на дивані, звісивши ноги. — Та ще й нежить підхопив — цілу ніч на вершечку гойдався. А надворі ж не тепло. Думав — настала моя годинонька.
— Настала! Та хіба для таких героїв, як ми! Нам ще жити й жити! Творити всякі подвиги й творити!
— Ох, ситий я вже тими подвигами, — простогнав Вовк. — Казав же: не треба чіпати. І зарікався не раз, так ото треба було тебе послухати. Даймо їм спокій. Ну нащо вони тобі?
— Це вже справа честі, — похмуро відказав Толябун. — Не вийшло одразу з двома, будемо ловити по одному. Так воно легше. Тільки хитрістю треба. А потім до мене гайнемо, у Афф…
— Ой-йой! — зойкнув раптом Вовк.
— Що таке? — сполошився лев.
— А ти ж оцей тиждень город поливав, поки я до тями приходив? Там же пов’яне все.
— Хіба до того було? Геть забув. Та можна зараз. Ходімо, я поможу.
— Не, зараз не піду. Поки дійдемо, вже смеркне.
— А ти що, темряви боїшся? — зареготав лев.
— Ні, не темряви, а болота, з якого воду набираю. Не так болота, як Болотяника. Його всі бояться.
— Болотяника? Це ж хто такий? — зацікавився Толябун.
— Та невже я тобі про нього нічого не розповідав?
— Ні.
— Е-е, то ти нічого не знаєш. Ну то слухай.
— Ану-ну, — підохотив його лев.
Вовк відкашлявся:
— У нашому лісі, отамо, — махнув лапою. — лежить велике й підступне болото, яке називають Страшним. На вигляд воно зовсім не схоже на болото, а ніби велике поле, поросле травою й квітами. Але то тільки на вигляд. Варто будь-кому пройти по тому полю кілька кроків, як сердегу одразу засмокче підступна драговина. Ще малим кидав я туди всяке паліччя, і воно безслідно зникало в глибині. Навіть жаби не живуть там, а тільки комарі. Мами лякають трясовиною неслухняних дітей, але туди й так мало хто навідується.
Та одного разу трапилось таке, що Страшне болото стало ще страшнішим. Кілька років тому однієї грозової ночі з самої його середини, — звідти, де в тумані бовваніють дерева, — пролунав дужий вибух. А може, то вдарив грім — хтозна! Так от, кажу ж, може, страшного в тому нічого й не було, але відтоді й почалися дивовижні речі.