Не бачить, не чує... Поїхав за Десну...
Руки опускаються, як зів'ялі, й Галя поволеньки плине зеленим морем до села, що вже ген-ген закучерявилося яблуневими та вишневими садками.
Грабарка скрипить немащеними колесами, гнідий кінь покивує головою, що важко обвисає, а він задирає раз по раз її вгору, наче боїться загубити на курному сільському шляху. Карпо Гнилоквас ступає обіч грабарки, і його довгообраза голова також обвисає на груди, то він раз по раз сіпає нею, наче також боїться загубити,
— Карпо, Карпо!..
Гнилоквас не чує. Тоді Юстина, що сидить на лавці під вощінням, уже не кличе, а зойкає якнайпронизливіше:
— Ой... Ой!
На той зойк Гнилоквас зупиняється, дивиться на тітку болотяною каламуттю сонних очей.
— Чого стогнеш? — питається.— Ще жива?
— А підійди-но сюди,— просить Юстина.
Карпо Гнилоквас з батогом у руці чалапає до тітки.
— Чого тобі? — каркає.
— Сиджу та жду тебе... Везеш когось? І киває на грабарку, з якої стримлять угору чиїсь темні закоцюблі пальці.
— Везу... Може, й вас підвезти?
— А куди підвезти? — питає Юстина.
— Та до ями, куди ж.
— Е-е, до ями не хочу,— лагідно відказує тітка Юстина, рада, що Карпо Гнилоквас спинився та балакає з нею по-людськи.— Хочу на цвинтар, а не до ями.
— Зараз?
— Та ще не зараз, бо годна дух перевести.
— Як годна перевести дух, то переводь собі. А нащо кличеш? — без гніву гнівається Карпо Гнилоквас.— Бо в мене робота, село велике. Поки об'їдеш туди-сюди, а тут іще з тобою балакай. Дурна ти, Юстино.
— Бо справді дурна,— лагідно згоджується Юстина.— Візьми ось...
І подає йому якогось вузлика, що сіріє у бур'яні під лавкою.
— Ходила у Петрівку до брата Сави, то він трохи риби дав закропитися.— Візьми, це тобі.
Карпо Гнилоквас бере той вузлик — загорнутий у пілочку полумисок, що справді таки пахне смаженою рибою.
— То завезеш на цвинтар? — питає тітка Юстина.
— Безпремінно! — тулить гостинець до грудей.
— Тільки ж дивися, не до ями, бо святий бог усе бачить, він не простить.
— Ага, на цвинтар,— обіцяє Карпо Гнилоквас, бо пообіцяти хіба важко — та ще й за печену рибу.
— Я дурна, дурна, але ти не думай ото, що зовсім без олії в голові,— тішиться собою тітка Юстина.— Хочу з тобою наперед умовитися, а з грабарем Никоном я вже потолкувала, він мені обіцяв могилку викопати. Я в нього могилку велику не прошу, бо нащо мені велика? Я сама собі маленька, а ще всохла, то багато місця не залежу, правда?
— Правда... То кажіть, що хочете, бо в мене робота,— нагадує Карпо Гнилоквас, готовий поспішати, бо тітка більше риби не дасть.
— А тільки ж я хочу поміж своїх, о. Коло батька та коло матері, коло діда та коло баби, коло сестри своєї Килини та коло брата Ілька.
— Чи не однаково?
— Бо не однаково!— ласкаво заперечує тітка Юстина. — Я й грабареві сказала, де саме копати... Були разом на світі цьому, то й на світі тому хочеться бути разом, з ріднею, бо з ріднею скрізь легше. Бо в отій ямі — як у колгоспі, а я до колгоспу не хочу. Я ж одноосібниця, знаєш?
— Та знаю, що одноосібниця.
— То чого мені в той кагал? Не хочу.
— Ох і одноосібниця ти, Юстино!
— Авжеж, авжеж, не хочу в яму, хочу до своїх, поміж своїх. Тільки ж ти, Карпо, не обмани мене. Я тобі рибу дала, я з тобою договорилася, бо гріх буде тобі за мене.
— А, де той гріх...
— І суд божий,— нагадує Юстина.— Нема людського суду, то божий буде.
— Ждіть, ждіть.
— Ждатиму,— обіцяє тітка Юстина.— Як на цьому світі не дочекаюся, бо вже ледве клигаю, то на тому світі дочекаюся, бо на тому світі що? Лежиш собі і ждеш, ні роботи ніякої, ні колгоспу, що тобі день, що тобі ніч...
— Ну, в мене робота.
Карпо Гнилоквас іде до грабарки, той тітчин вузлик тулить поблизу мертвої руки, що вгору задерлася зі скарлюченими пальцями, смикає за віжки. Гнідий кінь стріпує гривою і хвостом, відганяючи мух та ґедзів, і скриплять немащені колеса.
— А не повинен би обдурити, я йому рибу дала. а кому б ще гостинця дати, коли більше нема кому...
Василь Гнойовий випростується над колодою, на якій рубає дрова, і, тримаючи в руці сокиру, дивиться на жінку, що йде від воріт. Голову в жінки пов'язано білою хусткою, а тому її смагляве лице — як великий чорний вугляк, а на цьому вугляку палахкотять очі гострими присками.
— Добрий вечір,— вітається жінка, дивлячись спідлоба пильно-пильно.
Василь Гнойовий різко відкидає сокиру на траву й зле питає:
— Хто така?
— Вечір добрий,— ще раз вітається жінка.— Не впізнаєш?
— Багато всяких тут ходить через село.
— Та я ж Горпина.
— Яка Горпина?
— Горпину забув? З Забари я, твоєї Ольки рідна сестра.
— Горпина?— роззявляє рота.— Моєї Ольки сестра?
— Так змарніла, що не впізнав?
— Овва!.. То це справді ти, Горпино, чи мара?
— Та це я така, схожа на мару,— каже Горпина й проводить долонею по сухих очах, наче сльози витирає.— А як там Олька?
— Нездужає... Чого навідалася? — І, не чекаючи відповіді, скрикує зачудовано: — Та ти ж молода, а постаріла так!
— Бо постаріла, правда твоя... В хаті Олька? То я зайду до неї.
— Та кажу, що нездужає, то в коморі лежить, бо дух важкий від неї...
Горпина йде в комору, а Василь Гнойовий збирає нарубані дрова, бубонить:
— Хтось би другий вже давно перестав годувати таку жінку. Надумала вмирати, то вмирай, а я, дурний, годую. Гут самому нема чого в рот покласти, а я... Мала б за мною глядіти, а я глядю її.
Несучи дрова, спиняється в сінях перед коморою, звідки чуються тихі жіночі голоси.
—— І чого вона прийшла з Забари? Та ще проти ночі... Розпалює в печі, до вогню ставить чавунець. У чавунці, залитому водою, стримить кістка з м'ясом.
— Раз проти ночі, значить ночуватиме. Ха! Це ж там у Забарі собі думала, що я тут нагодую її! Прийшла об'їдати, бо свого нема. А в мене є? А мені хтось дає чи мушу діставати? Дістаю, поки ребра не пощитали.
І Василь Гнойовий уже гнівається, наче бідолашна Горпина таки об'їдає його, таки з рота видирає.
— А вона ж молода й славна. Якби трохи підгодувати, якби на кістках наросло... А з чого наросте, коли голод, коли від вітру валиться.
У печі горить вогонь, кипить у чавунці м'ясо, дедалі густіше пахнучи на хату, а хазяїн ходить від вікна до вікна (аби хвороба не привела ще якогось гостя) й думає, й думки в голові перевертаються важкі, як брили землі під плугом.