Наталя Павлівна в алькові,
Стоїть Параша край вікна.
Красуні вигадки раптові
Завжди виконує вона:
Усякі вісті переносить,
Приношених капотів просить,
Уміє з паном часом грать,
На пана вміє й накричать
І бреше панії відважно.
Наталі Павлівні поважно
Про графа, про його діла
Усе вона розповіла, —
Про все дізнатися зуміла.
Та пані увірвавсь терпець,
Сказала їй: "Та годі, мила!
Подай-но кофту і чепець!"
Лягла і вийти їй звеліла.
Тимчасом гостеві слуга
Одежу зняти помага.
Лягає граф, сигару просить,
Monsieur Picard йому приносить
Графин і срібляний стакан,
Світник у бронзовій оправі,
Маленькі щипці і цікавий
Ще нерозрізаний роман.
В постелю лігши, Вальтер-Скотта
Очима пробігає він.
Та в серці дивний шум і дзвін,
Немов його якась турбота
Тривожить; так він міркував:
Невже я справді покохав?
А що, як можна?.. Так, це втішно;
Одначе це було б розкішно;
Здається, я її скорив. —
І Нулін свічку загасив.
Жар нестерпучий обіймає,
Він хоче спати — сну немає
Від грішних, та солодких мрій.
Малює жваво Нулін мій
Хазяйчин погляд красномовний,
І стан її округлий, повний,
Рум'янець на лиці сільський —
Здоров'я пишного ознака:
Його косметика ніяка
Не дасть у мудрості своїй,
йому і ніжка в око впала,
Він не забуде тих хвилин,
Коли вона йому недбало
Потисла руку; дурень він!
Як міг лишить таку перлину?
Йому б утіх ловить хвилину!
Та ще не пізно. Спить вона
У спальні там, сама — одна.
В ту ж мить, накинувши на плечі
Халат шовковий свій нічний,
Якісь у тьмі зваливши речі,
Солодких сповнений надій,
Крадеться він до господині,
Як до Лукреції Тарквіній.
Так іноді лукавий кіт,
Маніжний любленик служанки,
Скрадає мишу з-за лежанки.
Прискорює поволі хід
І мружиться, і відступає,
Хвостом у насолоді грає,
Розкриє кігті хитрих лап
І бідолаху раптом хап.
У тьмі новий Тарквіній бродить,
Дорогу помацки находить, —
Його веде любовна хіть, —
Дух ледве-ледве переводить,
Коли підлога зарипить.
До любих він дверей підходить,
І клямку мідяну замка
Помалу стискує рука.
І двері тихо поступають;
Ось лампа у кутку горить,
Кімнату ледве осяває;
Хазяйка мирно спочиває,
Чи тільки удає, що спить.
Він входить, тихо підступає —
І впав до ніг їй; дивно вам!
Вона здивована до краю.
Знайомих петербурзьких дам
Тепер, з їх дозволу, прохаю
Весь жах красуні уявить
І дать пораду, що робить.
Вона на нього в дивуванні
Підводить очі — Нулін мій,
Як у найкращому романі,
Про пал оповідає свій.
І після ніжних слів зухвало
Торкнутись хоче укривала...
Опам'яталася вона
І — вірна мужеві жона —
Так, як давно жінки не били,
Мого Тарквінія щосили
Б'є по напудреній щоці!
І граф почервонів одразу,
За необачні манівці
Таку одержавши образу;
Не знаю, чим би він кінчив
І що збирався їй сказати,
Та раптом песик, шпіц патлатий,
Служницю гавканням збудив.
І граф почув ходу квапливу;
Свій проклинаючи нічліг
І пані, надто вередливу,
Пустився у ганебний біг.
Як він, хазяйка і Параша
Скорочують часи нічні,
Самі змалюйте, ласка ваша!
Я вам не допоможу, ні.
Уранці вставши мовчазливо,
Граф одягається ліниво,
Рожеві нігті на руці
Він опоряджує недбало,
Бере до рук байдужно, в'яло
І галстука, і гребінці.
Печаль у нього на лиці;
Про що він думає, не знаю;
його запрошують до чаю.
Ну, що робити? Нулін мій,
Зборовши гнів і сором свій,
Іде. Хазяйка жартівлива
Глумливо дивиться. Вона
Кусає губи та на диво
Розмову скромно почина.
Давав він відповіді кволі,
Та, заохочений поволі,
Він у розмові смак знайшов.
Ще не минуло й півгодини,
Вже граф розповідав новини,
Закоханий в красуню знов.
Шум в сінях; пан приїхав, може?
"Наташо, здрастуй!"
"Ах, мій боже!
Знайомтеся. Це, любий мій,
Граф Нулін".
"Щиро я радий.
Надворі знову дощ, негода!
Я бачив коло кузні ваш
Готовий зовсім екіпаж.
Наташо! Там біля города
Я нині зайця вполював.
Горілки! Прошу, призволяйтесь:
її здалека я дістав.
Обідать, графе, зоставайтесь!"
"Я поспішаю, їхать час".
"Облиште, графе, прошу вас.
Гостей нам бачити приємно.
Зостаньтесь, графе!"
Та даремно...
Усіх позбавившись надій,
Не зостається граф сумний.
Себе підсиливши стаканом,
Пікар кректить за чемоданом;
Вже до коляси служники
Тяжкі підносять сундуки.
Вже й річ покладена остання,
Пікар швиденько все уклав.
Поїхав граф... Оповідання
Вже час кінчати, друзі, нам;
Я тільки слова два додам.
Коляса в далині пропала,
Жона все мужу розказала
І графа подвиги нічні
Усім сусідам змалювала.
Хто ж більше, знаєте чи ні,
З красунею тоді сміявся?
Ви не вгадаєте? — Чому ж?
Муж? — От і маєш. Ні, не муж,
Він цим страшенно ображався,
Він графа дурнем називав,
Молокососом; він казав.
Що графа змусить верещати,
Ладен хортами зацькувати.
Сміявся Лідін, їх сусід,
Поміщик двадцяти трьох літ.
Тепер упевнена й правдиво
Сказати може кожен з нас,
Що чоловікові в наш час
Дружина вірна — це не диво.
1825