Жінки ахнули в залі, чоловіки загули, Ява одвернувся до вікна, а Сьома Кухта крикнув:
— Гад полосатий!
— Прошу не ображати підсудних,— знову задзвонив олівцем по графину директор Матяш.— Тут суд!
А баба Мотря жалібно квилила:
— Веду ж я, людоньки, корову обніжком... За налигач держу. А воно, звісно, скотина нетямуща... Рвиць мене з налигачем... аж я трохи не впала... і одкусила півшапки соняха з його... — баба кивнула на Яву,— грядки... Півшапочки... То хіба ж за це вбивають?.. А він саме картоплю копав... Та хоч би що сказав, хай би вже вилаяв, абощо...
А то хвать корінець соняшниковий, торішній, з землею — і по голові мене... Упала ж я, людоньки милосердні... — Тут дехто з жінок теж заплакав у хусточки.— І світ мені обертом пішов. Отямилась, аж як Параска Остапова з того світу достала і в хату повела. Веде, а мені увіччу наче сажа кругом сиплеться... І ноги як мотузяні. Убив, окаянний...
Ява заплющився і гмикнув:
— Якби убив, то ви б тут не стояли...
Однак його мало хто почув, лиш ті, що сиділи неподалік, але вони промовчали. А Ваня-Ваня — він сидів одразу за Явою — просуфлював:
— Тихо-тихо, мовчи!
— Та хіба його тут судити!! — крикнув з кінобудки Мишко Чирва.— В народний суд його здать! У капезе!!! Хай штани наопашки поносить, без пувичок!
— Це вирішить товариський суд — куди його здати! — тоненько, фальцетом гукнув Мишкові в будку Тельнов, почервонівши від напруги.
— Зараз пувичок на штанях не одрізають,— голосно зауважив усезнайкуватий Сьома Кухта.— Тільки реміняки одбирають.
— Мотре Кіндратівно, таке запитання до вас,— напустивши брівчата аж на носик, сказала засідателька Соня Касян.— Ви лікаря викликали?
— Ні, моя дитино,— зітхнула баба Мотря. Вона вже виплакалася і знову, одну за одною, напинала хустки.— Подорожничку приклала з Параскою, спасибі їй, та ватки зверху, то воно й попустило. Нащо ж людей смикать, як полегшало... Та й, як по правді, боюся я вколів, дочко...
— Все одно укол треба,— заявив Сьома Кухта.— Інакше стовбняк шарахне — і хана.
На нього зацитькали, сказавши, щоб він "за язик укусився".
— Що ж, товариші, тут усе ясно. Інформація потерпілої вичерпна,— сказав директор.— Послухаємо другу сторону, звинувачуваного. Що скажете ви, Яково Нестеровичу?
Брус важко, неохоче підвівся, ставши одним боком до суддів, другим до залу, заплющився повільно і не розплющався до кінця своєї мови:
— А що тут казать? Ну, вдряпнув соняшничиною зопалу, спересердя... Було таке. Так хай не заробляє. Хіба я свої грядки саджаю на те, щоб чужими коровами згодовувать? Раз півсонька, вдруге півсонька... Вуличкою хай корову ганяє, а не повз грядку
чужу.
— То, може, над нами і небо твоє, Якове? — запитав дід Свиридон Мишлик, кривов'язо (від фурункула на шиї) схиливши голову на плече.
Люди заусміхалися і цікаво поглядали то на діда, то на Бруса. Ява помовчав, не розплющивши на Свиридона навіть півока, і сказав:
— Над моїми грядками... і небо моє.
У залі знишкли, судді здивовано і суворо дивилися зі сцени униз на Яву, а він повільно розплющився і сів.
— Дозвольте сказать,— підвівся голова колгоспу Титар, худий, довгов'язий, у простому спецовочному костюмі.— Стидно, товариші. Не те що говорити про цей ганебний факт — подумати сором. А що про нас із вами, товариші, в районі скажуть, як узнають? Виростили отакий урожай проса, кукурудзи, буряка — і от вам, пожалуста,— такий ляпсус... Це з одного боку. А з другого — нам треба розсудити так, щоб не нарубати зопалу дров. Усі ми, товариші, знаємо, що Яків Нестерович Брус віддав багато сили й енергії для підняття нашого господарства. Не було такої ділянки, за яку він узявся б і завалив. Та й кожному з вас, що отут присутні, Яків Нестерович зробив чимало добра. Не було такого дня, щоб він не просив у мене особисто: кому машини, кому коней, кому трактора — і ніхто з вас за це у колгоспну касу троячок не носив...
— Він натурою брав! — вигукнула котрась молодиця, і в залі зареготіли.
— І в тебе, Насте, брав?..
— Брав, паразит!
— Тихіше, товариші, тихіше.
— Хай розкаже, як він на роботу загадував! Він же ніколи нікого на ім'я не назвав, а постукав пужалном у вікно: "Тобі — на свинарник!" — хльоснув жеребця батогом і поїхав. І попробуй скажи йому хоч слово...
На ці слова Ява встав, повернувся до зали, заплющився і сказав:
— А з вами інакше й не можна. З вами тільки так і треба. Бо по-хорошому ви наробите чортів пляшку. Он Ванько Хутірний,— Ява навзаплюшки кивнув на молодого хлопчину в солдатській гімнастерці, свого наступника по бригадирству.— Той до вас і сяк, і так... по-культурному: Векло Панасівно, Насте Григорівно... чи не пішли б ви сьогодні на буряки? Лащиться. Ну, а толку? Буряк он і досі в землі сидить. А при мені ви про нього вже давно забули б. Так що я вас знаю. Я нащот вас грамотний.— Брус посміхнувся крізь стиснуті губи, випнувши їх уперед, розплющився і сів на своє місце.
— А що, хіба не правда? — вистрочив Ваня-Ваня.— Правда!
— Скажи й ти, Іванько,— зашепотіли до молодого бригадира ті, хто сидів поблизу від нього.
— Одпаяй, Ванюшо! — гукнув з кінобудки Мишко Чирва. Хлопчина-бригадир устав, рум'яний, гарненький у тім рум'янці,
мов дівча (Соня Касян, засідателька, сяйнула на нього з-під брівчат), і сказав до Яви:
— Там, де я служив, дядьку Якове, є таке прислів'я: "Хитрий Митрій — умер, а дивиться... " Я, звичайно, не бажаю вам смерті ні нормальної, ні від соняшникового корінця. Живіть собі на здоров'я... А буряки ми виберемо вчасно без вашого пужална!
Ванькові гаряче заплескали в долоні, і він сів, юно, сором'язливо усміхаючись.
— Давайте по суті справи, товариші,— сказав голова суду Микола Миколайович.— Ми ж не на зборах. Слово надається свідкові Парасці Остапівні Книш.
Параска, сусідка Мотрі Борознячки, почала з того, що заплакала, і, приковтуючи слова, швидко затараторила:
— Дивлюсь я —упала тітка Мотря, як травиночка скошена. А корова сама до двору йде... А він,— тицьнула пальцем у Явину спину сердито, мов багнетом,— лопату на плечі й пішов до хати. Хоч би піднестися поміг, вовкулака, хоч би оглянувся. Підбігаю ж я до тітки, а вони ложать і ротом отак, отак — наче позіхнути хочуть... І коріняка соняшникова коло них валяєцця. А кров з голови так і юшить... Ухватила я їх...