6
Далі, далі, не можна затримуватись, особливо тут. Батальйон без прикриття крокує долиною. Хто зна, чи на висотах обабіч не засів ворог — далі, далі! Це ніби чудо: ніхто не перешкоджає нашому наступові. Французи, відступаючи, розграбували й поруйнували села.
"Он там нагорі видно Шмен-де-Дам,— тихо промовляє мій сусід — його батько поліг на світовій війні.— Це, напевне, долина Елети, тут його було поранено, коли він підносив їжу".
Широка автострада веде через долину Елети до широкого кряжа біля Шмен-де-Дам, що панує над нею. Обабіч дороги навряд чи знайдеться клаптик землі, не переораний снарядами в світову війну. Ніде не видно жодного великого дерева зі справжнім стовбуром. У 1917 році тут зовсім не було дерев — усі погинули під обстрілом. Відтоді з коріння пішов поріст, і з кожного пенька став кущ.
4 Генріх Белль, т. 2
97
Ми раз у раз поглядаємо на годинники. Ще раз усе вивіряється й виміряється. Останні нагадування, і ось тишу розтинає постріл. Атака! З узліссів, із-за чагарів стріляють німецькі гармати. Вогняний вал повільно котиться вгору схилом другого берега Ени. Вся долина вкрита хмарою диму, бувають хвилини, коли ми майже нічого не бачимо. Під сильним вогнем сапери підносять надувні плотики й переправляють піхоту. Починається тяжкий бій за форсування Ени й каналу. До дванадцятої години ми займаємо висоти другого берега, хоч ворог затято відбивається. Ми вже не бачимо нічого зі свого спостережного пункту. Висунутий уперед спостерігач і обидва радисти ще зранку пішли з піхотою. Пополудні надходить і для спостережного пункту та вогневої позиції наказ переміститись. Пече сонце. Ось ми вже й біля переправи. На висоті 163 обладнаємо новий спостережний пункт.
Авт., занадто небезсторонній в усьому, що стосується писання прози, воліє утриматись від коментування.
Підсумувавши всі об'єктивні відомості про А. й звівши всі суб'єктивні до якогось ядра, що більш-менш відповідало б об'єктивним, дійдемо висновку, що з нього напевне вийшов би досить добрий учитель фізкультури, який за сумісництвом міг би викладати й малювання. Але читачі вже давно знають, де приземлився він після кількох невдалих спроб знайти своє покликання в армії.
Але ж і там, як відомо, не дають попуску нікому, а надто тому, хто мусить починати військову кар'єру з самого низу й спершу вислужуватись на унтер-офіцера —єдиний службовий шлях, доступний для А., що "мусив з четвертого класу гімназії вернутись у народну школу" (Гойзер-старший). І тут треба задля справедливості сказати, що сімнадцятирічному А., який спершу подався добровольцем до трудової армії, а вже звідти в справжню казарму, почало трохи світати в голові. В листах додому (всі вони лежать у шафці, напоказ кожному) він пише: "Я хочу домогтися свого всупереч усім перешкодам, і навіть якщо не знаходжу в людях зичливості, не буду весь час тільки нарікати на них, тату й мамо, а прошу вас: коли я ступив на новий життєвий шлях, не сподівайтеся зразу побачити мене на його вершині". Сказано зовсім непогано, з приводу одного зауваження пані Пф., яка, вперше побачивши А. в формі, відразу уявила його "військовим аташе в Італії абощо".
Кінець кінцем, якщо приділити А. крихту поблажливості — а це завжди бажана річ — і бодай мінімум того, що мoжJ на б назвати справедливістю, та зважити на те, яке вкрай погане виховання дістав він, то вийде, що він був не така й нікчемна людина; і що далі від своєї рідні він опинявся, то кращий робився, бо на чужині ніхто не вбачав у ньому майбутнього кардин— чи адмірала. Все ж таки в армії він за півтора року став кандидатом на унтер-офіцерський чин; навіть якщо врахувати, що наближалась війна і це сприяло швидшому просуванню по службі, однаково це не так мало; а під час французької кампанії його підвищено на унтер-офіцера, і ось у цьому чині, "свіжоспечений", він з'явився на банкеті в Груйтеновій фірмі.
Надійних свідчень про те, як у Лені того вечора ожила любов до танців, немає— самі чутки та плітки, і ті й другі суперечливого характеру: зичливі, уїдливі, ревниві, поблажливі; якщо припустити, що з восьмої години вечора до четвертої ранку йшли до танцю десь від двадцяти чотирьох до тридцяти разів, а Лені покинула залу вдвох із А. зразу після півночі, та звести всі чутки й плітки до якогось вірогідного середнього числа, то виходить, що Лені протанцювала дванадцять танців. І треба сказати правду, що з цих, як ми припускаємо, дванадцяти танців вона танцювала з Алоїзом не більшість і не майже всі, а таки всі. Вона не вшанувала почесним туром ні свого батька, ані старого Гойзера,— вона танцювала тільки з Алоїзом.
На фотографіях, що їх можна побачити в шафці у Пф-ів поруч з.одним орденом і значком за участь у бою, тогочасний А. постає перед нами як взірець ідеального юнака, цілком придатного на те, щоб за воєнного часу не тільки прикрашати своїм зображенням обкладинки ілюстрованих журналів, а й друкуватися в таких журналах; і навіть не лише за воєнного часу. Згідно з усім, що знали про нього Лотта, Маргрет і Марія (як самі, так і зі скупих зізнань Лені), та ще додавши Гойзерові висловлювання, можна уявити його як бравого хлопця, що після тридцятикілометрового маршу, свіжий як огірочок, з поставленим на бойовий звід автоматом на грудях, у розхристаному кітелі, на якому теліпається перший орден, на чолі свого загону вступає у французьке село, твердо переконаний, що це він завоював його. Тут-таки пересвідчившися з допомогою своїх солдатів, що в селі нема ні партизанів, ні відьом, він старанно обмивається, перемінює білизну та шкарпетки, а тоді залюбки тюпає ще дванадцять кілометрів крізь ніч (не мавши досить розуму, щоб як слід пошукати в селі, чи не знайдеться де покинутого велосипеда — а може, просто наляканий лицемірними плакатами: "За мародерство — смертна кара!"); сам-один, невтомний, вирушає в ту дорогу лише тому, що чув, нібито в містечку за дванадцять кілометрів є дівчата. Виявляється, що то кілька підстаркуватих повій, жертв першої хвилі німецького сексу, яка прокотилась у 1940 році, п'яних і втомлених напруженою "працею", і коли черговий санітар відкриває нашому епізодичному героєві деякі статистичні дані та дає змогу кинути "холодний погляд" на жалюгідних, зів'ялих "дівчат", він тюпає назад, так і не вгамувавши свого голоду, дванадцять кілометрів (причому аж тепер йому спадає на думку, що таки варто було не полінуватись і як слід пошукати в селі, чи нема де схованого велосипеда), скрушно згадує своє знаменне ім'я1 і після загалом п'ятдесятичотирьохкілометрового походу вмить поринає в короткий, глибокий сон, а прокинувшись удосвіта, можливо, посидить іще трохи над "літературними вправами" і вирушить далі в похід, завойовувати нові французькі села.