Маргрет: "І ось Лені провела те, що вона сама назвала своїм другим оглядом війська. Перший, як вона мені розповідала, відбувся тоді, коли в неї почалося з Борисом: вона перебрала всіх родичів і знайомих, навіть кілька разів спускалась удома в бомбосховище, аби й там свої випробування
провадити; вивірила й Гойзерів, і Марію, і Генріха, і всіх V себе на роботі, й хто ж під час того огляду виявився єдиним надійним солдатом? Я. З неї б вийшов великий стратег— я уявляю, як вона перебирала всіх по одному, і в Лоти, звісно, вбачала можливу спільницю, але відкинула через "ревнощі", а старого Гойзера та його жінку як "старомодних і русофобів", а Генріха Пфайфера як занадто "небезстороннього", і як вона була певна, що Ільза Кремер годиться на роль спільниці, навіть сходила до неї, поговорила про се, про те, але побачила, що Ільза "просто боїться, боїться і надто втомлена; вона вже не хоче ні в що встрявати, і я її розумію". І про пані Гельтоне вона теж думала, проте відхилила і її, "тільки через її старомодну мораль", ну, а крім того, "треба ж зважити й на те, хто має досить сили, щоб знати таке і витримувати". Бачте, вона твердо постановила виграти бій, і для неї це була найприродніша в світі річ, що для війни потрібні гроші й опорні пункти, і ось єдиний опорний пункт, що вона знайшла під час першого огляду війська та оцінки становища, була я — дуже велика честь для мене, але й тягар не малий. Отже, я мала досить сили. В бомбосховищі, вдома, з Гойзерами, з Марією — весь час вона послідовно вивіряла, хто чим дише, відкинувши звичайну свою мовчазність і розповідаючи різні історії: спершу про німецьку дівчину, що мала роман із полоненим англійцем; і хоч результати були безнадійні — більшість стояла за те, щоб розстріляти, стерилізувати, затаврувати ганьбою і т. ін.,— вона ще закинула й про француза. Той, правда, "як людина" був сприйнятий прихильніше, як можливий коханець (певно, через те, що французи маю!ь славу донжуанів.— Авт.) викликав усмішечки, проте був відхилений категорично, як "ворог". Однак вона мусила продемонструвати, чи то кинути на поталу, ще й поляка та росіянина, і тоді вже не почула жодного м'якшо-го вироку, ніж "голову відрубати". В тіснішому родинному колі, включно з Гойзерами та Марією, звичайно, висловлювалися думки відвертіші, щиріші, не такі офіційні. Марія, навдивовижу, навіть захищала поляків, бо вбачала в них "бравих офіцерів"; французів вона вважала "зіпсутими", англійців "либонь, нікудишніми коханцями", росіяни були для неї "темні люди". Лотта думала, як і я,—що все це гидь. Це в неї, як і в мене, улюблене слівце. "Чоловік — це чоловік",— пояснила вона й відзначила, що Марія та старі Гойзери хоча и не вільні від націоналістичних упереджень, зате цілком вільні від політичних. Французів визнали за жагучих, але
7* 195
кровопивців, поляків за чарівних і темпераментних, але зрадливих, росіян за вірних, дуже вірних коханців,— одначе в даній ситуації всі без винятку, і Лотта теж, вважали, що зв'язуватися з західним європейцем небезпечно, а зі східним— смертельно небезпечно".
Лотта Г.: "Одного разу, коли Лені вернулась була від Маргрет додому, щоб залагодити з моїм свекром якісь грошові справи, я застала її у ванній кімнаті, як вона стояла перед дзеркалом гола й обмацувала себе, чи туге в неї тіло. Я підступила ззаду й накинула на неї простирадло. Вона вмить зашарілась, мов рожа,— я доти ніколи не бачила, щоб вона червоніла,— а я поклала їй руку на плече й сказала: "Будь рада, що можеш іще кохати, а того недотепу, якщо ти його коли кохала, забудь. Ось я свого Віллі не можу забути. Не бійся нічого, хай навіть він англієць". Я ж не така наївна, щоб не здогадатися ще тоді, в лютому сорок четвертого, що в неї хтось є, і то напевне з чужоземців, коли вона почала оповідати оті наївні історії. Скажу відверто, якби я думала, що то росіянин, поляк чи єврей, то відраджувала б її як могла, бо за таке платили головою, і я й досі рада, що вона не призналась мені. Багато знати тоді було небезпечно".
Маргрет: "Навіть Пельцер як можливий спільник відпав під час "першого огляду". Грунч? Ні, він занадто язикатий. І ось настав —"другий огляд" — цей раз ішлося про вагітність Лені та її наслідки,— і знов єдиною надійною людиною виявилась я. А втім, Пельцера ми вирішили держати в стратегічному резерві; того літнього ландштурміста, що здебільшого приводив Бориса до майстерні, викреслили, бо він був брудний тип і теж базіка, а хвацького Больдіга лишили в запасі: я з ним ще часом зустрічалась, і комерція його процвітала. Щоправда, недовго, бо він занадто знахабнів і в листопаді сорок четвертого попався на гарячому з усією своєю паперовою крамничкою — його застукали за вокзалом, як він щось комусь продавав, і розстріляли на місці. Отже, відпав і він, і надія на його солдатські книжки".
Тут авт. хоче зробити кілька істотних з морального погляду зауважень, що виправдовують поведінку Лені й Маргрет. По суті, Лені навіть не була вдовою: вона лишалась нареченою покійного Ергарда, з яким іноді навіть порівнювала Бориса. "Обидва поети, коли хочеш знати, обидва". Для двадцятидвохрічної жінки, що втратила матір, коханого, брата й чоловіка, що пережила близько двохсот повітряних тривог і понад сотню бомбардувань, що не тільки зустрічалася з коханцем у фамільному склепі, а ще й мусила щоранку вставати о пів на шосту, закутавшись у хустку, поспішати до трамвая і їхати на роботу затемненими вулицями,— для цієї молодої жінки бундючні фрази вояки Алоїза, що, можливо, ще глухо бриніли в вухах у неї, повинні були здаватися дедалі тихішим відлунням модної сентиментальної пісеньки, під мелодію якої вона колись, бозна-як давно, протанцювала ніч. Лені була, як на той час, недоречно, навіть зухвало весела. Всі довкола неї були пригнічені, понурі, сердиті, а ще як згадати, що вона, замість продавати шикарний, дорогий батьків одяг з великим зиском на чорному ринку, роздаровувала його змученим голодом і холодом підданим ворожої держави (кашемірову жилетку її батька носив навіть комісар Червоної Армії!),— то навіть найскептичніший читач буде" змушений визначити, що до неї пристає ще й епітет "щедра".