X
У помешканні Шіртенштайна панувала така атмосфера, як, мабуть, у жовтні сімнадцятого року в деяких бічних покоях Смольного в Санкт-Петербурзі. В різних кімнатах засідали різні комітети. Пані Гельтоне, Лотта Гойзер і доктор Шольсдорф утворювали так званий фінансовий комітет, що підраховував заборгованість Лені, вивчав протоколи опису майна, позови про виселення і т. д. З допомогою Гельценів, турка Мехмета й португальця Пінто пощастило добути листи й іншу пошту, яку Лені зі злочинною легковажністю нерозпечатану складала в шухляду нічного столика, а як там не стало місця, то й на нижню поличку. Пельцер був немовби начальником генерального штабу цього комітету. Шіртен-штайн разом з Галсом Гельценом, Грунчем і Богаков им, якого Лотта привезла на таксі, обмірковував питання "громадського резонансу". М. в. Д. взяла на себе постачання: приготувала бутерброди, картопляний салат, зварила яйця і наставила самовар. Як то буває з людьми, що тільки чули про самовар, але ніколи його не бачили, вона думала, що чай заварюють просто в самоварі. Богакову довелося пояснити їй, як ним користуватися. То був величезний самовар господаря. Шіртенштайн розповів, що хтось невідомий прислав йому той самовар додому з надрукованою на машинці запискою: "За тисячі разів зіграну "Лілі Марлен". Людина, яку ви знаєте". Як усіх хатніх господарок її віку, не звиклих до чаю, М. в. Д. довелося мало не силувати, щоб вона насипала його в чайничок принаймні в чотири рази більше, ніж намірялася. А взагалі М. в. Д. виявилась просто-таки незамінною. Впоравшись трохи на кухні, вона взяла куртку авт., довго шукала голку й нитку, нарешті з допомогою Лотти Гойзер знайшла все те в комоді і, навіть без окулярів, почала надзвичайно вправно, справді художньо, дарма що не мала диплома, церу-вати її зверху і зсередини. Авт. подався до ванної кімнати Шіртенштайна, де його просто вразили і її розміри, і величезна ванна, і багаті запаси всякої пахучої парфюмерії. Оскільки Лотта помітила дірку на його сорочці, хоч авт. і ховав її, Шіртенштайн дав йому навіть свою сорочку, дуже гарну, щоправда, у плечах і в комірі не того розміру. Помешкання Шіртенштайна з усіх поглядів можна було назвати ідеальним: старий будинок, три кімнати з вікнами на подвір'я, в одній — піаніно, книжкові шафи й письмовий стіл, у другій, можна сказати, майже велетенській (сім на шість, щоправда, виміряно кроками, а не метром), стояло Шіртенштайнове ліжко, шафа на одежу, два комоди, і всюди лежали папки з його критичними статтями. Третя була кухня, не надто велика, але пристойна, і ще та ванна кімната, де авт. купався,— порівняно з ванними в новобудовах за своїм розміром і обладнанням вона здавалася розкішною, просто королівською. Вікна стояли відчинені, крізь них було видно дерева, щонайменше вісімдесятирічні, і зарослу плющем стіну. Поки авт. тішився купіллю, в сусідній кімнаті Шіртенштайн раптом гукнув гостям: "Тихіше! Тихіше!" — і там запала тиша. Тоді сталося те, що на якийсь час відвернуло авт. від думок про Клементину чи, сказати б, болісно поглибило ті думки. Сталося щось дивовижне: заспівала якась жінка. Це могла
тільки Лені. Той, хто ніколи не намагався скласти собі як1сьТ1уявлення про чарівну юну фею Ліло, хай, мабуть, пропустить кілька наступних рядків, але тому, хто КР ятив їй бодай крихту своєї уяви, ми скажемо: тільки так°могла співати прекрасна о>ея Ліло. Це був людський, жіночий голос, а звучав, немов якийсь музичний інструмент. І що ж за пісня долинула до нас через подвір'я, з одного відчиненого вікна в друге?
Я вбрання зладнав своїй пісні,
вишив його давніми казками
з верху й до низу.
Дурні вкрали вбрання те,
начепили на себе
і перед цілим світом
носять, неначе
вони його шили.
Хай собі носять.
Адже більше потрібно відваги,
щоб голому вийти на люди.
І така велика була дія голосу, що лився на подвір'я, як, мабуть, ніким не почутий і не оцінений, лився вже понад сорок років, що авт. насилу стримував С. І. Нарешті він спитав себе: навіщо завжди стримуватися? ICI полилися струмком. Так, авт. заплакав, хоч то був і солодкий плач, а що йому дуже важко було не подумати й про літературну основу цього співу, то його раптом посіли сумніви: чи правду йому казали про книжкову полицю Лені? Чи всюди там шукали як слід? Чи заглядали в скрині, шухляди, шафи? Може, все ж таки не помітили кількох книжок, ще з тих, що належали матері Лені, не назвали якогось автора, побоявшись, що не так вимовлять його ім'я? Безперечно, серед книжок Лені можна ще знайти справжні скарби, коштовні речі, які її мати знала вже 1914, щонайпізніше 1916 року, молодою дівчиною.
Фінансовий комітет іще не встиг остаточно всього з'ясувати, як комітет громадського резонансу вже довідався, що ганебна операція запланована на 7.30 ранку наступного дня і саме на той час, коли всі контори, що, може, якось затримали б виселення, тільки починають роботу. Вжити якихось рятівних заходів протягом ночі також було неможливо — Шіртенштайн марно телефонував різним приватним і навіть державним адвокатам, питаючись поради. Таким чином постала проблема, якої майже не можна було розв'язати: як виграти час і відтягти примусове виселення хоча б до пів на десяту? Пельцер, що теж на якийсь час надав свої знання і зв'язки до послуг комітету громадського резонансу, поговорив по телефону з кількома експедиторами, службовцями виконавчих органів, яких він знав зі свого карнавального товариства "Вічнозелений букет". Виявилося також, що він співає у чоловічому хорі, "де аж кишить юристів". Та всюди йому сказали, що легально затримати виселення майже неможливо. Знов розмова по телефону, з якимось Юпом. Пельцер натякнув йому на можливість автомобільної аварії на вулиці, яку він — Пельцер — ладен був "узяти на свій кошт", проте Юп — мабуть, експедитор, якому було доручене виселення,— не погодився на таке. Пельцер гірко прокоментував його відмову: "Він і досі ставиться до мене з підозрою, не вірить у мої чисто людяні мотиви". Та коли Богаков почув слова "автомобільна аварія", у нього з'явилася майже геніальна ідея. Хіба Лев Борисович не був водієм сміттєвоза і турок Кая Тунч та португалець так само? І хіба водії сміттєвозів не солідарні зі своїм товаришем, запротореним до в'язниці, та з його матір'ю? А чого ж вони — це озвався Пінто, селянського вигляду чолов'яга, так само як і Тунч: оскільки їхні послуги начебто не потрібні були ні фінансовому комітетові, ні комітетові громадського резонансу, він чистив на кухні зварену в лушпинні картоплю, а Тунч роздмухував самовар і допомагав готувати чай,— чого ж вони — це вже обидва хороМ — досягнуть самою солідарністю? Чи, може, вони повинні — це вже ображено і зневажливо — демонструвати буржуазною балаканиною (вони висловились інакше: "словами, словами, самими буржуазними словами") свою солідарність, коли нібито законно викидають на вулицю десятьох людей, і серед них трьох дітей? У відповідь Богаков похитав головою і, болісно скривившись, з величезним зусиллям підняв руку, прохаючи тиші. А коли всі замовкли, розповів, що колись у Мінську, ще школярем, бачив, як саме в такий спосіб реакціонерам не дали вивезти в'язнів. За півгодини до того, як їх мали вивозити, влаштували зумисну пожежну тривогу, звичайно, подбавши про те, щоб за кермом пожежних машин сиділи надійні товариші. Перед школою, в якій замкнули в'язнів, машини зіткнулися так, що загородили навіть тротуар, не тільки вулицю, одне слово, вдали справжню дорожню аварію. А поки там з'ясовували, хто на кого наїхав, і розводили машини, в'язнів — то були солдати й офіцери, яких звинувачували в дезертирстві та в збройно-