Чорний. Міністер, якому не стало власного концепту, ховається за корону. Але се знак, що політика того міністра банкротує. Корона звичайно проганяє таких міністрів.
Білий. Господь волен зробити зі мною, що хоче, бо я в сьому ділі робив, що міг.
Чорний. Чи там у вас не було кого розумнішого, щоб господь післав його на се діло?
Білий. В сьому питанню чую твої гордощі. Уважаєш, що ти сам дуже премудро заходився в сьому ділі.
Чорний. Признання з твоїх уст дуже мене радує, і навіть, знаєш, почуваю якесь чортівське милосердя над тобою. Так рідко мені трапляється бачити вашого брата заплаканим. Що мені даси, коли я попробую відвернути сього гуцула від його наміру?
Білий. Чортівське милосердя на нашім ринку не має ніякої ціни. Се фальшива монета, за яку не купиш нічого.
Чорний. А однако — давай поб’ємось о заклад, що я потрафлю відвернути його від сього убійства.
Білий. Пощо мені битися з тобою о заклад? Чи думаєш, що я й сам не бачу тисячі способів, якими можна би зробити се?
Чорний. Ого! Тисячі! Ану, скажи хоч один!
Білий. Нащо простішого? В сій хвилі розриваю клявзи на Шибенім, і, поки він дійде до броду, в Черемоші вода прибуде так, що йому ніяким світом не буде можливо перебрести, і Мошко може спати спокійно.
Чорний. Го-го, любчику! Говориш на вітер! А добре знаєш, що сього не можеш зробити. Сам бачиш, скілько тепер гуцулів ходить по Черемоші з остями за рибою. Прорветься в тій хвилі клявза, то, певно, з десяток людей пожило би смерті. Як на твою економію, то се була би дуже глупа заміна: десять гуцулів за одного Мошка. Такі концепти лиши вже мені.
Білий. Стежкою з полонини іде саме Микола Мартюк, Юрів кум і приятель. А що, як я зупиню Юру ось тут на кілька мінут, дам їм зустрінутися обом, а тоді, певна річ, Микола не покинеться Юри і Юра при свідку не буде міг зробити свойого діла.
Чорний. Ану, попробуй. Але вибачай, коли я також натисну одну свою пружинку.
Гущавина корчів, якими йшла стежка, скінчилася. Юра вийшов на невеличку сіножать, обгороджену воринням. Він почував якесь ослаблення від довгого і швидкого ходу, хотів присісти на камені, спочити хвилину. Але, зирнувши на вориння, пізнав свою власну сіножать, яку він іще торік косив і яку тепер скосили Мошкові наймити. Онде серед огорожі стояв високий стіжок пахучої трави, тільки що вчора накиданий і довершений. На вершку острівки ще висіла зелена віха з вільхового пруття; на воринні де-де видно було ще клаптики сіна, що позачіплялися при киданні стіжка. Юра аж зубами заскреготав, побачивши се.
— Моє добро! Моя кровавиця! І вже нетрудний засів, і вже панує, розкошує! І сміється з дурного гуцула, що так легко дав себе одурити. Гей, мой! Не смійся! Ще не знати, чиє завтра. Ще твій сміх може дуже гірко скінчитися. Ще в Юри рука дужа, а в руці сокира. Гей, мой-мой-мой! Не побоявся ти бога скривдити мене, то вже й я не побоюся віддати тобі за своє. Та й не лише за своє — за всіх людей, за всю громаду!
І Юра, натискаючи крисаню на чоло, прискореним ходом, майже бігцем, погнав далі.
Чорний. Ну, стежку з полонини ми щасливо минули. Тепер хоч би Юра сів спочивати, то вже з Миколою не зустрінеться, бо Миколі дорога відси на кладку, а не на Мошків брід. Вишукуй, небоже, зі своєї тисячі способів якийсь інший, розумніший.
Білий. Я вже вишукав.
Чорний. Ого! Так живо! Ну, а можна знати, який він?
Білий. Знатимеш на місці. А тепер поміркуймо лише, яке значіння може мати те, коли би Юра дійсно вбив Мошка.
Чорний. Га-га-га! Пускаєшся на філософію! Значить, з твоїм третім способом дуже крухо.
Білий. Я поклав його богу на коліна. А поки що мені здається, що на сьому вбійстві ти зробиш далеко гірший інтерес, ніж я.
Чорний. Ге-ге! Не вдалася штука! Хочеш збридити мені мій інтерес. Але на таку полову мене не зловиш.
Білий. А все-таки подумай! Адже в отруюванню своїх годованців Мошко не винуватий.
Чорний. Говори-плети! Не винуватий кримінально. Але своєю горівкою з недогоном хіба він справді не отруює їх?
Білий. Він тепер, коли всі в коршмі полягали спати, сидить і читає біблію і молиться.
Чорний. Ти сам дуже добре знаєш вартість його молитви і його побожності. Ти напустив на нього страх смерті. При загальнім обрахунку се йому потрутиться, а в результаті лишиться зеро.
Білий. Глянь, у його душі виринають добрі наміри.
Чорний. Як у літню спеку клубляться білі хмарки над Чорногорою. Дощу з них не буде.
Білий. А Юра — по доконанім убійстві минеться його завзяття, пропаде його злість, він покається.
Чорний. Так-так! І висповідається, і розгрішення одержить, і запричащається, а потім його, святого та праведного, повісять. Знаю-знаю. А все-таки результат буде дві смерті — і дві душі.
Тим часом Юра йшов, поспішаючи. На небі Віз почав уже хилитися до заходу. Наближалася північ. Стежка відбігла досить далеко від Черемошу, який глухо стогнав за корчами під своєю джергою з сивої мряки. Ліворуч Юри стояла чорною стіною височезна стрімка гора, покрита смерековим лісом. Здалека з супротивного боку знов заскиглила трембіта; Юрі здавалося, що незримий далекий трембітар подає йому просто до вуха вістку про чиюсь смерть. Села, відділеного від Юри Черемошем, відси зовсім не було видно. Та ось стежка повернула вбік, перебігла ще дві-три сіножаті, перескочила два-три перелази і урвалася на зарінку перед самим Мошковим бродом. Черемош тут розіллявся широко. Ліворуч було плесо гладке, мов дзеркало, та дедалі воно, ширшаючи, морщилося, рябіло дрібнесенькими хвильками, мерехтіло, мов пересипаючися срібним пісочком, і шуміло якось глухо, втомлено, немов ріка, зітхаючи, спочивала по шаленім розгоні попередніх бистрин та клекотів. Тільки декуди на рябому тлі того броду видно було рівномірні ряди більших і жвавіших хвиль, що марширували одна за одною, мов довгі ряди гуцулів, утомлених довгою дорогою. Се були ті місця, куди йшла глибша течія води і де ріка навіть у найбільшу посуху сягала дорослому гуцулові до колін.
Юра зирнув на брід. Тисячі разів на своїм віці він переходив сюди, нічого не думаючи, не вагаючись і не жахаючись. А тепер жахнувся. Брід видався йому широким-широким, удвоє, вдесятеро ширшим супроти звичайного. Мошків шинок, що стояв зараз за бродом край дороги на підвищенім горбику і глипав на нього своїм одиноким, підсліпувато освітленим віконцем, видався Юрі далеким— далеким. Перехід через Черемош — се ж для нього перехід із одного життя, з того, в якім він зріс і постарівся, в якесь інше, невідоме, далеке і страшне. Що то жде його там? Кого він там зустріне? З ким доведеться йому жити, де і як умирати? В якій землі зложить він свої старі кості? Хто оплаче, а хто прокляне його смерть? Юрі мимоволі закрутилися сльози в очах, але він обтер їх кулаком і сів на великім гладкім камені серед зарінка та почав розмотувати на ногах волоки, щоб роззутися з постолів.