У Шотландії: "Я хочу померти тихо і мирно, уві сні, так, як мій дідусь, а не кричати від жаху, як його пасажири".
У Великобританії: "Дві ласки сидять на лавочці. Одна, щоб образити другу, кричить: "Я переспав з твоєю матір’ю!" Стає тихо, обидві ласиці прислухаються, очікуючи, що буде далі. Перша знову верещить: "Я переспав з твоєю матір’ю!" Друга нарешті відповідає: "Іди додому, тату, ти п’яний".
Німці, які буцімто не мають особливо розвиненого почуття гумору, визнали смішними всі жарти, не виділивши як найкращий жодний із запропонованих; ірландці, австралійці та мешканці Нової Зеландії найвище оцінили жарти із грою слів.
А ось жарт (увага!), який отримав найвищу оцінку (Манчестер, Англія): "Двоє мисливців виходять з лісу і один з них раптом падає на землю. Здається, він не дихає, його очі застигли. Другий мисливець хапає мобільник і викликає 911. Задихаючись від хвилювання, кричить у слухавку: "Мій друг мертвий! Що мені робити?" Оператор відповідає: "Заспокойтесь, ми вам допоможемо, але спершу давайте переконаємось, що ваш друг справді мертвий". Якийсь час у слухавці — тиша, потім чується постріл. Мисливець говорить диспетчеру: "Гаразд, він мертвий, що тепер?"
Ось такі жарти вибрав "жартомір". Із сорока тисяч запропонованих. (Можна тільки здогадуватись, якого ґатунку була решта — 39999 "сміховин"). А втім, давно відомо: в чужий монастир зі своїм статутом (тим більше, з розумінням смішного) краще не ходити. Кожний сміється в міру свого інтелекту (простіше, зіпсутості), історичних традицій і свого розуміння смішного.
Чорний гумор на Заході завжди був у моді і чомусь навіть на душі тамтешніх його цінителів лягає (хоч і руйнує достобіса ті душечки!). А втім іноді здається, що таке сміховище виникає не стільки в людському товаристві, як у тераріумі, бодай і однодумців.
Жаль, але чорний гумор-гуморище все нахабніше проникає й до нас, сучасна молодь його полюбляє. Особливо та, що тусується у все тих же тераріумах. Буцімто він у кров додає якусь там дещицю адреналіну. Можливо. Хоча справжній гумор додає значно більше — життя жартівникам доточує. Ми, слов’яни, не потрапили до експерименту — то все Західна Європа плюс заокеанія — хоча наші жарти, сміховинки, анекдоти, народні усмішки високо котируються серед цінителів справжнього гумору. Бо гумор наш своєрідний, хоч і не завжди сприймається носіями чужих культур (справжній гумор завжди національний, то тільки чорний — інтернаціональний), але ми тим і цікаві, що смішне у нас своє, незрівнянне. Це про наш гумор кажуть: і сміх, і сльози, і любов. Перечитайте хоча б "Сміхологію" та "Вибрані усмішки" Павла Глазового або "Народні усмішки", зокрема том "Українські анекдоти", і ви переконаєтесь, що це справжній людяний і гуманний гумор, гумор не із тераріумів, а з людських душ. Одна хвилина такого сміху — доброго, хай і дошкульного і солонуватого, але не чорно-злого, доточує його носіям аж 11 зайвих днів життя! Одна хвилина! Хочете довго жити — а хто з нас цього не хоче? — смійтеся на здоров’я!
ЩО Ж ТРАПИЛОСЬ НА ВУЛИЦІ ШЕВЧЕНКА?..
...А трапилось це у 1952 році. Я тоді тільки-но починав писати. Байки, ясна річ. Кілька вже видрукував у місцевій газеті. А одна баєчка потрапила в Київ (хтось із друзів передав). І, навіть, була надрукована в "Перці". Я тоді ходив аж хмільний од щастя! Подумати тільки, у "Перці" — у самому "Перці!" — друкуюся!
І ось одного дня чую: до Дніпропетровська приїздить редакція "Перця". І приїздить на чолі з головним редактором Федором Маківчуком!.. А в складі делегації — Остап Вишня! Я прямо місця собі не знаходжу: як з перчанами, як з Остапом Вишнею зустрітися?.. Ну, хай не зустрітися, а хоч би здалеку на них поглянути...
І раптом — о, диво! — приносять мені записку. Такого змісту: "Шановний Олексію Гавриловичу! Запрошуємо Вас на вечір гумору і сатири, котрий відбудеться сьогодні о 18 год. в приміщенні університету. Павло Михайлович просив, щоб Ви прибули: Федір Маківчук".
Мчу із запискою на вулицю Шевченка, до старого корпусу університету. Мчу і ніг під собою не відчуваю: головний редактор "Перця" записку прислав! Сам Остап Вишня мене — початківця — хоче бачити. Запрошує!..
За квартал до університету бачу натовп.
"Що трапилося?" — думаю стривожено. І відчуваю: не проб’юся до університету, бо чим ближче до нього, тим щільніша юрба. Вся вулиця запруджена, навіть трамвай не ходить. З трудом протискуюсь ще на десяток метрів вперед і бачу міліцію... "Ясно, — думаю, — когось тут задавили, або ж-зарізали".
Питаю одного: що, мовляв, трапилось?..
А він до мене з подивом: ти що з неба впав? Остап Вишня приїхав, от що трапилося!..
Ніколи б я не пробився у такому натовпі, якби не міліція... Показав я одному міліціонерові записку Федора Маківчука, він мене й провів. Власне, протягнув через натовп, а далі — в залу.. Сяк-так протиснувся я, став під стіною в проході, на сцену дивлюся. А на сцені гумористи сидять... "Котрий же із них Остап Вишня?" — думаю... Упізнаю Федора Маківчука. Він мене теж побачив, привітно кивнув, а далі щось написав і комусь записку передав... Стою. Щоб де-небудь сісти, годі й думати. У залі — грудці ніде впасти. Спасибі міліціонеру, що хоч сюди мене затягнув... Коли це протискується до мене дівчина.
"Ви такий-то?" — питає. "Я такий-то", — одказую. А вона: "Товариш Маківчук просив передати: Павло Михайлович вас запрошує..." "Куди?" — аж оторопів я. "На сцену", — посміхається дівчина. "Та ви що... — шепчу їй. — Та я зроду на сцені ще не був". "Ось і побудете, — одказує. — А мені велено вас провести на сцену, я і проведу".
І справді мене провела.
Аж на сцену. Всадовила за стіл президії. Хоч Маківчук мені й посміхнувся підбадьорливо, та все одно я так розхвилювався, що світу білого не бачу. Отака зала повна-повнісінька, за столом відомі гумористи і раптом — я серед них! Дива-а!..
Трохи оговтався, осмілів... Вже навіть озираюся. Роздивляюся. Праворуч сидить симпатичний, сивуватий чоловік. Мовби на художника-перчанина Козюренка похожий. Я до нього шепотом: будь ласка, скажіть, де Павло Михайлович?... І він посміхнувся куточками уст і шепотом мені: "Скажу. Я і є Павло Михайлович. А ви будете, як мені казали. Олексій Гаврилович, байкар?"