— Увага! Пограбування!!! Всім залишатися на своїх місцях!!! Бевзю — до каси! Касире — сто тисяч в нашу сумку! Швидше! Стріляю в твою дурну довбешку! Н-ну-у! Кому кажу?!. Р-раз!.. Два... Ну?..
Все відбулося, як у кіно, як у бойовиках-трилерах. Чисто і без задирочки. Касир — як їм здалося, — навіть охоче видала їм названу суму і за кілька хвилин вони вилетіли з першого під’їзду. І — як пощезали. Потім жоден свідок так і не міг збагнути, де ж вони подівалися? Як крізь землю попровалювалися. Правда, як грабіжники вискочили з під’їзду, хтось чув ревище мотора. Ясно, вскочили в авто, яке їх очікувало і — шукай тепер вітра в полі. Себто в місті.
А винахідлива трійця тим часом, з’явившись в їдальні свого офісу, замовила комплексні обіди (обід все ще тривав) і преспокійно взялася за трапезу. З вовчим, як кажуть, апетитом. Голосно гомоніли, навіть галасували та сміялися, усіляко намагаючись привернути до себе увагу співробітників, аби створити собі на всяк випадок алібі, що вони в обідню перерву обідали як і всі у їдальні фірми.
А ще був у тієї трійці звичай — під час обіду для кращого травлення шлунку і, взагалі, аби розслабитися й відпочити, розповідали один одному анекдоти, різні розвеселі бувальщини про ті чи ті курйозні (але неодмінно правдиві) придибенції, які трапилися з горе-невдахами під час пограбувань. Подібних історійок у них були, здавалося, невичерпні запаси.
Починав завжди Бевзь, за ним потіху підхоплював Бовдур, а завершував (разом із завершенням обіду) Йолоп.
Так було й того разу.
Розповідь Бевзя
— Слухайте, джентльмени удачі невигадану сагу, що лучилася з одним теж джентльменом, але на відміну від нас — невдачі. Що вдієш, не перевелися ще в світі білому й такі... гм-гм... аматори. Безталанні невдахи ні на що не придатні, нещасливці в нашому ремеслі вдатних дурисвітів. Трапилася ця придибашка в Перу. Там на звання найтупішого грабіжника цілком заслужено претендує якийсь молодик на ймення Педро Ортіс. Вирішив він якось грабонути. Під вечір заходить цей доброволець грабармії до універмагу і ховається в одному із службових приміщень. У якійсь там підсобці. Діждавшись, коли працівники того закладу торгівлі пішли, вибрався із сховку, набив дві сумки товарами і вже було вислизнув через чорний хід — охорона саме захопилася трансляцією футбольного матчу, — з універмагу. І тут його й підстерегла невезуха. На виході він ніс у ніс здибався з кількома поліцейськими, які поверталися зі служби... Це ж треба, га? Копи — за пістолети і велять Педро стояти на місці. Але Педро теж вихопивши пістолет, кинувся назад в універмаг.... Заметався туди й сюди. А погоня вже ось-ось. А попереду — тупик. Все. Пастка захлопнулась. З лоба вже й піт юшить, очі заливає... І тут невдаха наткнувся на якусь жінку. Котра чомусь там стояла... Роздумувати не було коли. Педро стрибнув до неї левом, лівою рукою обхопив її за шию, притис до себе мертвою хваткою, а правою притуливши їй до скроні дуло пістолета, закричав поліцейським, які вже підбігали:
— На-аза-ад!!! К-кому, кому кажу?!. Один ваш крок і я вб’ю її! Рахую до трьох: р-раз...
Поліцейські, витріщившися на таку сцену, на якусь частку секунди застигли, а тоді раптом... зареготали.
— Га-га-га!!!
В три дужі горлянки зареготали.
— Два!!! — зриваючи голос, кричить Педро. — Я сказав: два! Сподіваюся, ви не глухі? На рахунку "три", я стріляю нещасній у голову. Б-бах! І її мозок летить на ваші форменні мундири, будете потім на кутні сміятися. Геть з дороги! Я сказав "два"! Два!
А поліцейські ніяк не можуть вгамувати напад реготу й прямо заливаються сміхом перед ним — аж за животи хапаються. Педро розгубився: чого це на копів напав гомеричний сміх? Не безумці ж вони.
І що виявилося, джентльмени удачі? Перуанець той Педро з поквапу схопив у заручники... жіночий манекен. Уявляєте? Жіночий манекен, вбраний в одяг, який продавався в тому універмазі. І манекену тулив до скроні пістолет, погрожуючи його "вбити"... Це так його ошелешило, що невдаха відпустив "заручницю" і — виходу вже не було — здався поліцейським... Ось що трапляється на грабунку, якщо за діло беруться неуки! А взагалі я на конкурсі невдах присудив би цьому Педро перше місце! — під загальний сміх джентльменів удачі, закінчив свою розповідь Бевзь.
Розповідь Бовдура
— Джентльмени, послухайте заодно і мою невигадану рахубу про
джентльменів невдачі, — витираючи сльози, що набігли од рясного сміху, почав Бовдур.
— Діло було у Франції, в одному невеличкому містечку в десяти льє від Парижу. Троє тамтешніх придурків вирішили пограбувати... НІ більше, ні менше, як банк. Не маючи ні досвіду в цьому ділі, ні кебети... Ну, розігналися вони, аби з гиком і шиком, такими собі е-е... робін гудами увірватися в операційну залу, і — конфуз! Ті селюки містечкові не справилися з дверима, що обертаються. Хвилин з п’ять невдахи безуспішно з ними боролися (а двері скляні — все видно) і, врешті-решт, у відчаї вибігли геть... На вулицю. Наче ті двері їх викинули... Друга спроба вкоськати непокірні двері, яку вони відважно розпочали через хвилину, закінчилася більш-менш успішно. Нарешті увірвавшись в середину, грабіжники, ледь не зриваючи голоси, закричали:
— Увага! Це пограбування!!! Всім — ні з місця!!! Сто тисяч франків готівкою і вам буде збережено життя!
Але на превеликий їхній подив співробітники банку та відвідувачі зустріли робін гудів реготом — вони ще не встигли забути сцену в дверях. І взагалі, їм здалося, що трійця просто жартує, розігрує з себе джентльменів удачі, явно шаржуючи їх. А невдахам здалося, що ті сміються з їхніх надмірних вимог, вони розгублено перезирнулися між собою і знизили свою вимогу:
— Негайно... п’ятдесят тисяч франків!..
А в залі, як і перше, сміх, що й геть затуркав дилетантів. Вони ще і ще знижували суму, яку вимагали і врешті спустилися зі ста тисяч франків до однієї тисячі.
Але сміх не затихав.
Уражений такою зневагою, їхній ватажок розмахуючи в одній руці пластмасовим ножем, а в другій таким же пістолетом, придбаним у відділі дитячих товарів, стрибнув на стойку, за якою сиділа касирка. І сунув їй під ніс свій бутафорський пістолет, загрозливо вигукуючи