Солодкий дарунок Тичини Микола передав дружині в пологовий будинок….
Втретє побував у Павла Григоровича, коли запрошував його на
риболовлю. Поет літував на урядовій дачі в Конча-Заспі — лісопаркова зона Києва на його південній околиці по дорозі на Обухів. Знаменита, одне слово, дачна місцевість, що отримала назву від двох озер — Конча та Заспа, там урядові санаторії, дачі, бази відпочинку тощо.
Павла Григоровича застав сумного та невеселого. Сидів він зажурено, притуливши долоню до щоки і тихо стогнав — флюс!
— Лікарі кажуть, що треба частіше бувати на свіжому повітрі, —поскаржився метр молодому своєму другові.
— Звичайно ж треба, — підтримав Сом лікарів. — Чому ж ви не буваєте?
— Та хіба ж я знаю куди треба ходити за свіжим повітрям? — щиро подивувався П. Г. і до дружини: —Лідусик, може ти знаєш де в нас свіже повітря?
І це, перебуваючи на дачі в знаменитій Конча-Заспі!
— У Броварському лісі, — не розгубившись, підказав за дружину Микола Сом. — Там свіжого повітря — океан повен!
П. Г. відразу ж і загорівся.
— Це геніальна ідея!
Почав квапно збиратися, а тоді ледь чи не розгубився.
— Дак машини ж немає!
У класика й справді машини ніколи не було. І Головою Верховної Ради на той час він уже не був, тож і службової не мав.
— Попросіть у вашого сусіда, — підказав Сом.
Сусідом Тичини по урядовій дачі був знаменитий партизанський генерал, тоді заступник Голови Президії Верховної Ради УРСР Сидір Артемович Ковпак. Він частенько виручав П. Г. машиною.
Виручив і того разу.
— А що ми будемо робити у вашому лісі? — раптом завередував поет. — На свіжому повітрі?
— Як що? Дихати будемо свіжим повітрям, відпочивати, і рибку половимо, я на всяк випадок дві вудочки захопив.
— О-о! — загорівся П. Г. — Я ще ніколи не ловив рибу. Це ж напевно, так цікаво, так цікаво! Негайно їдемо на свіже повітря до ваших карасів, — а ви вже підкажете як їх ловити.
Поїхали. На Броварщину, чиї ліси Микола Сом добре знав. По-перше, рибалка, по-друге, Броварщина — його рідний край. Тож привіз метра до затишного лісового озеречка.
Ліс умиротворено шумить, галявинка як на замовлення, розкішні трави, товстелезні могутні дуби, симпатичне лісове озеречко заросле по березі осокою та кугою.
П. Г. так захопився, що на якийсь час і про свій флюс забув. Принаймні, більше не стогнав і рукою за щоку не хапався. Роздивлявся навколо вражено-захоплююче та все дивувався, що гарно ж як на природі, на свіжому повітрі...
Микола, як досвідчений риболов, вибрав зручне — і, головне, уловисте місце — у Сома, щоб ви знали місця на рибалці завжди бувають тільки уловисті, це я вам авторитетно свідчу! Всадовив на стільчику П. Г., спорядив йому вудку, показав як нею користуватися. Потім наліпив з хлібного м’якуша жменьку кульок, показав як їх на гачок чіпляти, як вудку закидати, за поплавцем слідкувати і як потім підсікати...
— Цікаво, цікаво, — як дитина радів ІІ. Г., всідаючись з вудкою на бережечку. — Виявляється, риболовля — це таки гарна штука!.. Микольцю, — раптом стривожено, — а чого дерева так шумлять?.. І птахи якісь кричать… Може вони невдоволені, що ми порушили їхній спокій, га? О-о, щось у воді скинулося... Але ж як цікаво! Просто захоплююче. Віднині завжди буду з вами їздити на рибалку до лісових озерець на свіже повітря...
Аби не заважати метру, Микола делікатно відійшов за ближній кущ і там заходився тягати карасів. Чорних. Власне, карасиків. Проте дрібнота клювала часто й охоче — раз по раз. Тільки встигай витягувати. А що ще треба, рибалці на риболовлі?
По якомусь часі вирішив навідатись до П. Г. — як там у нього справи? Ловить карасиків? А втім, не ловити не можна, вони самі чіпляються, і дитина їх насмикає. Аж тут шофер підходить, посміхається.
— А знаєте, Миколо, що Павло Григорович утнув? — Озирнувшись, приклав палиця до губ, шепнув. — Гачок розігнув...
— Як? — здивувався Сом. — Щось велике вчепилося?
— Та ні... Власне, не він розігнув, а мене попросив те зробити. Щоб карасі клювали, але щоб відразу ж і сходили з гачка при підсіканні.
— Гачки тоді, — через десятиліття розказуватиме мені Микола Сом, — були не такі, як тепер. Теперішнього хіба й розігнеш! А тоді — простесенькі, не загартовані — ширпотреб, одне слово, що його випускав київський завод "Арсенал". Їх у мене зо дві пригорщі й досі лишилося. Так ось їх розігнути було просто. От шофер на вимогу П. Г. і розігнув гачок. Карась клює, але при підсіканні легко сходить з гачка… Підходжу, П. Г. зосереджено сидить, пасе очима поплавець. Ось він хитнувся, припірнув і його повело, повело убік! Класична карасева покльовка! П. Г. азартно підсікає, якусь мить відчувається, що карась на гачку, а тоді й ослабла волосінь.
— Зійшов, — розводить П. Г. руками, а сам — щасливий-щасливий. — Ну що ти зробиш, такий меткий карасик, хіба такого витягнеш?
А сам аж сяє!
Знову клює. П. Г, як заправський рибалка вправно — вже вправно! —підсікає, але улова немає. З’ївши хлібну кульку, карась легко і благополучно сходить з гачка. А П. Г. чіпляє нову кульку і знову закидає вудку. І так повторюється раз за разом і чим більше повторюється, тим радішим стає риболов. Що й казати, такого Микола Сом за все своє багате риболовство ще жодного разу не бачив — аж серце заболіло дивитися на те дійство!
— Але якби ти, Валентине, бачив, яку він з того утіху мав на тій дивній риболовлі! Як радувався! Ні, не тому, що кльов був, а тому, що улов сходив з гачка і живим та здоровим повертався у своє озеречко. Як кажуть, і вовки ситі, і кози цілі.
І так П. Г., відводячи душу, рибалив довго, доки не стомився орудувати вудочкою, так і не витягнувши жодної рибчинки, хоч кльов був — тільки встигай підсікати! А я на той час штук із двадцять карасиків, витягнув, половину хотів було йому дати, але П. Г. тільки руками замахав — наче обурливо і злякано водночас.
— Що ви, що ви! Обкрадати природу я не можу! І не буду! Хай плавають собі на здоровля у рідній воді. Вони ж бо — живі створіннячка!
І додав по хвилі:
— Я не Рильський, який щовихідного на річках рибу тягає і додому її забирає! Це ж неповага до природи. А вона ж у нас, як мати — одна-однісінька. А хто ж матір свою буде ображати?