Ні, не стати письменником у такому краї та ще й зачинателем української демонології і фантастики Гоголь просто не міг!
А щодо українських ночей, то вони лише там, у Великих Сорочинцях, справжні. Ті ночі так чарівливо-захоплююче, а місцями аж моторошно, щоб не сказати солодко-страшно, описав великий сорочинець, перед тим лукаво запитавши нас, як я оце запитую вас: чи знаєте ви українську ніч? Відповідаю словами Миколи Васильовича: о, ви не знаєте української ночі (і не погодитись тут з М. В. не можна)! А малоросійської й поготів, вверну од себе. Та ще додам до наведеної вище поетичної цитати з М. Маркевича, що миргородський край — це ще й найкращі у Європі чорноземи, і Сорочинський ярмарок, що й сьогодні дивує, як дивував він Миколу Гоголя, і миргородська порода чорно-рябих свиней... А втім, свинства у нас ще повсюдно вистачає. У тім числі й у Великих Сорочинцях, прославлених їхнім великим земляком.
Отож, українська ніч... Ні, ні, в Сорочинцях це не "частина доби, від заходу до сходу сонця, з вечора до ранку", як деінде, а... А втім, відкриймо краще "Вечори на хуторі біля Диканьки":
"Пригляньтесь до неї: з середини неба дивиться місяць. Безмежне склепіння, небесне розійшлось іще безмежніш. Горить і дише воно. Земля вся в срібному світлі: а дивне повітря віє і теплом, і прохолодою, і дише млостю, і розливає океан пахощів. Божественна ніч! Чарівлива ніч! Нерухомо, натхненно стали гаї, виповнені темрявою, і кинули велетенську тінь од себе. Тихі та спокійні ці стави: холод і морок вод їх похмуро оточений темно-зеленими стінами садів... Увесь ландшафт спить. А вгорі все дише, все чудове, все врочисте. А на душі й безмежно, і дивно, і рої срібних видінь зграйно виникають у її глибині. Божественна ніч! Чарівлива ніч! І раптом все ожило; і гаї, і стави, і степи. Котиться величний грім українського солов’я, і, здається, що й місяць заслухався його посеред неба. Як зачароване, дрімає на пагорбі село. Ще біліше, ще краще блищать проти місяця гурти хат, де сліпучіше вирізуються з темряви низькі їх стіни. Пісні замовкли. Скрізь тихо. Благочестиві люди вже сплять..." (Переклад А. Хуторяна).
Еге, скаже тут котрийсь бувалий у бувальцях читач, знавець малоросійських ночей, — так то ж благочестиві сплять такої божественної та чарівної ночі. А не благочестиві? А це інтернаціональне плем’я, як відомо, у нас ще не перевелося.
Не спали неблагочестиві і в Сорочинцях — дуже-бо їх чарувала і вабила ніч у Малоросії своїми принадами. Та так, що аж руки у них свербіли — швидше познайомитись (удень не те) з безсмертними творами геніального сорочинця і, зокрема, з "Вечорами на хуторі біля Диканьки". А читати їх у самих Сорочинцях та ще справжньої гоголівської ночі, — о, то вже кайф, од якого й мурашки по спині поповзуть. А не спали в тому місці, де одній бабі, яка продавала бублики, привидівся сатана — в личині страшної свині, що "безперестанку нахилявся над возами, начебто шукаючи чогось..."
І таки видивився. Щоправда, не так на ярмарку, як у музеї М. В. Гоголя — туди посунув своє рило.
А далі точнісінько, як і написано у "Вечорах на хуторі біля Диканьки":
"Вікно брязнуло з гуркотом; шибки з дзвоном повилітали геть, і страшна свиняча морда висунулась, поводячи очима, ніби питаючи: а що ви тут робите, добрі люди?" Але добрих — взагалі, будь-яких — людей там чомусь не виявилось, тож свиняча морда почала пожадливо придивлятися, а що там коштовне лежить? Чим би на дурничку поживитися? І знову як у Гоголя:
"Незабаром усе поснуло на селі; один тільки місяць так само осяйно та чудово плив у безкраїх пустинях розкішного українського неба. Так само урочисто дихала височінь, і ніч, чарівлива ніч, велично догорала. Так само прекрасна була земля в дивовижнім срібнім сяйві; та ніхто вже не милувався з того, не тішився тією розкішшю: все огорнув сон. Інколи тільки порушували тишу, зненацька забрехавши собаки. І довго ще п’яний Каленик вештався поснулими вулицями, шукаючи своєї хати".
Одне слово, як напише великий Поет:
"Спочивають добрі люде, що кого стомило: кого — щастя, кого — сльози. Все нічка покрила..."
А втім, Каленик не винуватий, що всі спали, та й де вже йому було дбати про музей, як він своєї хати не міг знайти тієї дивовижної, тієї
чарівливої ночі...
"Ранковий холодок віяв над Сорочинцями, що прокинулись від сну. Клуби диму з усіх димарів летіли назустріч сонцю... Ярмарок загомонів. Вівці замекали, коні заіржали, крики гусей і перекупок залунали знову по всьому табору..."
Було, що було — те було. Але з одним уточненням: залунали крики і коло сорочинського музею М. В. Гоголя, коли туди вранці прийшли співробітники. І було від чого кричати. Свиняча морда (чи то пак сатана із свинячою мордою) не привиділася бабі, що торгувала бубликами. Доки благочестиві спали, а п’яний Каленик марно шукав у селі свою хату, сатана проник (сигналізація там ледь чи не допотопна!) в музей геніального земляка і вигріб звідти 22 книги (перші видання Миколи Васильовича, раритети, і серед них "Вечори на хуторі біля Диканьки") на загальну суму, як оцінили спеціалісти, вісім тисяч доларів!
Така вона чарівлива ніч... Ні, ні, не в Україні се діялось, а, даруйте, у Малоросії, якимись, мало-малоросами. Чи знайдуть їх правоохоронні органи і чи повернуть скарби наші — поживемо та й побачимо. Одне певно: свиняча морда, водячи сюди й туди рилом, десь, напевне ж, у підпіллі за завішеними вікнами вивчає "Вечори на хуторі біля Диканьки", видані вперше року 1831-го, дивуючись, яка ж бо справді чарівна ніч у Малоросії: сходив до музею, сунув туди своє рило — і збагатився на 8 тисяч "зелененьких".
Що тут додати?Ніч у Малоросії (вірте великому сорочинцю) і справді
повна солодко-страшних принад і неймовірно високої поезії! Щоправда, милуватись нею не всім би ми радили. Особливо тим, хто на нічній службі — таким чарівна ніч не вельми корисна. Такі мають ніч зоріти, а не уподібнюватись Рябку, який і не гавкає, бо вночі спить. Не забувати, що в Сорочинцях (як і будь-де) живуть не лише, наприклад, пасічник Рудий Панько, не лише добрий і нешкідливий Солопій, Черевик та Хівря його, чи, скажімо, коваль Вакула або й Пузатий Пацюк, любитель вареників, а й також водяться — і не відомо коли ж вони, нарешті, переведуться (якщо взагалі переведуться) — різні басаврюки та сатанинське поріддя із свинячими мордами. (Просимо пардону в чорно-рябих їхніх товарок миргородської породи, вони тут ні при чім). Тож нічого нам не залишається, як зітхнувши, з гіркотою повторити справедливий подив Солопія Черевика, якому, між іншим, за його ж власним зізнанням, "стільки