— Є, є, — радо Олег, — тільки з малої літери. Ось цитую: "чорногуз, лелека білий — птах роду лелека ряду лелекоподібних".
Бажан засміявся і увів до тому, крім чорногуза з малої літери, і Чорногуза з великої, себто Олега...
Така придибенція.
На жаль, щось подібне не трапилося з Сомом (чи Микола не додумався подзвонити Бажану?), а тільки в десятому томі УРЕ є лише один сом — з малої літери. Так званий сом звичайний: риба родини сомоподібних. Тіло довжиною до 5 метрів, маса до 300 кілограмів, оливково-зелене зі світлими плямами на боках, черево біле. Вусиків 3 пари... Але, повторюю, це сом звичайний. Для іншого Сома, незвичайного, у Бажана не знайшлося кількох сантиметрів площі в його УРЕ. І все ж таки школа Сом обезсмертив скупого і не завжди справедливого — служив режиму — головредактора УРЕ. Річ у тім, ще в шістдесятих роках і пізніше у Києві (як і по всій Україні) ходило чимало в’їдливих епіграм по руках. Особливо дошкульними були ті, що присвячувалися поету Бажану. Лише через багато років — вже в третьому тисячолітті, Сому вдалося встановити їхнє авторство (див. його збірку "Як я Сталіна хоронив", 2002 рік). Виявляється, мадригал, присвячений Бажану, написав не хто інший, як Андрій Малишко:
Була сподівана розмова .
Минули літо і зима.
Тепер лиш мова Бажанова,
Бо української нема.
Тому така на серці мряка
Ще й холодрюга крижана.
Лиш гола лисина мов сонце,
Звитяжно сяє в Бажана .
Не залишився в боргу (як епітафіїст) і сам Микола Сом, увіковічнивши офіційного поета УРСР і головного редактора УРЕ у таких рядках:
Тут лежить Бажан Микола,
(А казали: не умре...)
Залишилась хитра школа —
Від "ура" і до "УРЕ".
І ще принагідно про Бажана. Коли збірку Василя Симоненка "Земне тяжіння" посмертно висунули на здобуття Державної премії УРСР імені Тараса Шевченка, Сом (власне зізнання) "надіявся на людську справедливість і на мудрість нашої Спілки", але... Ще до обговорення висунутих кандидатур, Малишко йому сказав:
"Не радій, Миколо. Шевченкової премії не одержить мати твого померлого товариша. Ця премія уже лежить у кишені поета-академіка, поета —орденоносця і орденопросця Миколи Бажана".
Так воно й станеться.
Із повісті-діалогу Миколи Сома з матір’ю В. Симоненка Ганною Федорівною Симоненко-Щербань (збірка "З матір’ю на самоті"):
"Поет: ...Звичайно, шанований Микола Бажан наперед знав, що премія дістанеться тільки йому, а не Симоненку. Саме про це я голосно сказав у театральному Товаристві — на громадському обговоренні творів, які висувалися на Шевченківську премію у 1965 році.
Мати: І ти не побоявся? Тобі ж могли дати доброго прочухана.
Поет: Звичайно, я теж людина зі страху... Але за моєю спиною стояв тоді добрий бог — Андрій Малишко. Та мене таки за той виступ по голові не погладили. Поет-партизан Платон Воронько, який головував на тому вечорі, привселюдно назвав мене літературним хуліганом..."
Через роки Микола відповість на звинувачення його в літературному хуліганстві (як і в інших звинуваченнях, що стосувалися його звитяжного і непокірного характеру) віршем "То був не я":
Я ніжний був. А той, хто був не я, —
То грубіян, задира, забіяка...
Отож, не просто відповісти одним словом: а хто ж він такий, мій друг Микола Сом? Одним, повторюю, словом.
А ось трьома — спробуємо, словами самого ж Миколи Сома. Мається на увазі епітафія Миколи Сома на... Миколу Сома. Себто СОМОепітафія — є, виявляється, й такий різновид епітафії:
Земний уклін Миколі Сому!
Він тут (нарешті!) охолов,
Тож не втече тепер із дому
Поет, учитель, риболов.
Отже, він у трьох лицях: поет, учитель (вчителює в рідному селі Требухові та в інших школах Броварського району. Відмінник народної освіти), риболов.
Вода по коліна,
Труси по коліна,
Вусатий рибалка закляк і намок.
Минає година — і лиш цигарчина
Танцює під носом, немов поплавок.
Це теж він, Микола Сом.
Але сказати так — значить нічого не сказати про Миколу Сома, бо він аж ніяк не вкладається (хоч як його не бгай) у вищенаведені три іпостасі.
Найголовніше і найзначніше його звання — селянський син. Тож нам хоч не хоч, а доведеться процитувати його вірша "Жебраки", присвяченого сестрі Надії. Це на тему про "щасливе і заможне колгоспне життя", яким дехто ще й досі козиряє. Це коли за єхидним висловом кремлівського горця,
"жити стале краще, жити стало веселіше".
Пізня осінь сорок шостого...
Під ножами вітру гострого
Ми йдемо — рука в руці.
Хто ми? Сироти.
Старці.
Ми у торбі сльози носимо,
Кладемо ногами босими
Нашу бідну первопуть...
Голод.
Хліба не дають.
Де буряк, де бульба з морквою...
Важко.
Торба стала мокрою,
Давить, муляє плече.
Боже!
Як мені пече!
Я той сором пам’ятатиму —
Я ж учився в класі п’ятому,
А тобі — годочків три,
А кругом вітри, вітри...
Жебраки.
Сіроми.
Сироти...
Треба нам рости, щоб вирости...
Тож і не дивно, що найбільшою мрією його дитинства було стати матросом. Чому саме матросом? "Щоб кудись попливти, де немає злиднів".
"А мрія найперша і, може, найбільша" — знаєте якою вона була у малого Сома? "Майже до смерті хотілось мені! — Хліба шматочок... А більше нічого..."
Але — виріс. Всупереч "щасливому і заможному колгоспному життю". Тож він усюди свій. Де не посій, там і вродить. І в тюрмі вже встиг побувати. І — не раз, бо зробив туди кілька ходок — із творчими виступами — як поет і гуморист.
От виступав він в чернігівській жіночій колонії. Зворушені зечки йому дякують, дякують... А начальник тюрми (єдиний чоловік у тому специфічному закладі) і каже насамкінець: "Гражданін Сом! Вы нам очень понравились. Оставайтесь у нас навсегда!" Сом ще, правда, не скористався цією дружньою порадою...
Виріс він не просто поетом, а — щирою доброю душею, дотепником-
гумористом ("Іду. Дивлюся: когось б’ють. Я придивився: б’ють мене"), геніальним риболовом, завжди бадьорим, голінним, рвучким, легким на підйом. Бадьористо-зухвалим. Але й не занозистим, не хвастуном-хвальком (хоча й не без, гм-гм... цього. Особливо, як розповідає про свої успіхи у риболовлі). А взагалі, він, незважаючи на вік, хват, хлопець-зух і молодець. Юнак. Леґінь. Парубок. (Він здається вічним парубком, хоч має дружину, доньку й онуків, себто дружне сімейство Сомів). Вирісши, він гордо на всю Україну заявив: