Страшно і важко було слухати того, що діялось між братом і сестрою в ту пору. Вийде, бувало, брат рано на роботу, звичайно, вже не тверезий, в брудній, заболоченій полотнянці, з лицем, почорнілим, як земля, згорблений і ніби прибитий, а сестра вигляне з своєї хати, вибіжить на подвір’я та як почне плакати, як почне проклинати, — господи боже! І брата їй жаль, хоч так погано з нею обійшовся, і батьківщини жаль: сама не знає, на кого плакати, на кого кари божої просити.
— А воліла б я, братчику мій, бачити, щоб тебе самого в сю землю закопували, ніж маєш ти єї ту рити та копати для нехристів! Ну, копли, поганине, копли, може, там докоплешся кісточок небіжчиків тата та діда. Придивись їм добре, бо, певно, оба в гробі на другий бік попереверталися, чуючи, як ви їх пам’ять, їх землю кроваву шануєте! А не забудь там сказати небіжчикам, в яких ти тепер гонорах у пана жида пробуваєш, як спиш під жидівською лавою, їси разом з жидівськими собаками, і як жидівські бахурі коло коршми на тобі, як на коні, їздять для забави! Скажи їм се, скажи!
А відтак разом як заклене руки над головою, як не заголосить, не заридає, мов над покійником:
— Братчику мій, соколику сизий! Чи я ж тебе не любила! Чи я ж коло тебе не припадала, ще як ти маленький був, як ми, мов овес дрібні, без мами осталися! Чи я ж мало ночей не спала, тебе доглядаючи, як ти занедужав! Чи думала ж я, нещаслива, що нами лиха доля отак кине, що буду на тебе кари божої просити! Не дай боже легко сконати тим, що тебе на таку дорогу навели, що тебе отак на дивовище, на публіку людську пустили!
Прокльонів брат слухав мовчки, похилившись, мов віл, що, схиливши голову, приймає удари. Але оті причитання та споминки з дитинячих літ рвали його душу, кровавили серце, допікали йому гірш огню жегучого. Аж раз, підпивши собі більше, ніж звичайно, не міг стерпіти того голосіння і, крикнувши: "А не будеш ти вже раз тихо, стара відьмо!", кинув на сестру "камінцем". Сам він твердив, що був се камінець не більший кулака, але мусив бути більший і з неабиякою силою кинений, бо сестра не тільки що зараз утихла, але навіть відразу-таки впала на землю з глухим зойком. На той зойк вибіг Яць з хати і підняв жінку: мала вибите одно око і на чолі кроваву рану від лівої брови півперек аж до самого волосся. Не кричала, не стогнала багато, тільки умлівала раз за разом. Напівнеживу повезли її до Дрогобича; лікарі сказали, що не тільки ліве око зовсім пропало, але надто ще й кість черепа проламана. Помучившися кілька день, Яциха вмерла, а брата її взяли до криміналу. Там він і вмер, не дочекавши суду.
Від того часу Яць Зелепуга почав пити на забій. Остогидла йому хата, остогидло господарство, остогидла громада. Коли йому молодиці радили, щоб ще раз женився, він тільки рукою махав, немов хотів зовсім відігнати від себе сю думку. Не відразу, але мало-помалу доходило до того, що бляшаний півкватирок стався одинокою істотою на світі, о котру дбав.
Так пройшли два роки від Яцишиної смерті. Зовсім на нінащо звівся Зелепуга. Господарство було зовсім занедбане і зруйноване, худобу забрав жид за горівку, збіжжя давно було випродане, плоти пообломлювані, навіть більша часть господарської посуди помандрувала з хати до коршми. Яць Зелепуга тільки на ніч приходив до хати — цілими днями просиджував в коршмі. Пив мало, але для його ослабленого і зіссаного організму досить було двох-трьох чарок, щоб зовсім запаморочити йому голову. Їв ще менше. Одинокою живою струною, котра ненастанно ще в нім дзвеніла, була ненависть до "багачів", хоч, правду кажучи, ті багачі з дня на день чимраз більше тратили землі під ногами, уступаючи її жидам, котрі чимраз більшими купами горнулися до Борислава, знаджувані бажанням скорих і легких зисків на нафтових копальнях.
Часом, однако ж, в твердих хвилях, Яць Зелепуга ясно бачив, куди воно йде. Накинувши гуню наопашки, в баранячій кучмі на голові і позакладавши руки за пазуху, ішов він не раз хитким кроком здовж бориславської улиці, неспокійно водячи очима і спльовуючи час від часу, як чоловік, котрого сильно пече жага.
— Мій боже, що ту дієся, що ту твориться! — шептав. — Правдива кара божа на наше селище! Ну, глядіть, глядіть, кілько ту тої погані назлазилося, як мурашні! У Пилипа Буняка п’ять ям коплють, у Матія чотири, у мого премудрого швагерка вже півгрунту купили, перед самими єго вікнами цілу гору глини накидали! А там знов, і там, і там. Всюди коплють, риють, черпають тоту кляту кип’ячку, щоб їм ще горлом лилася! — На грунті, котрий його небіжка жінка відступила братам а котрий ті продали жидам, було вже досі десять закопів та ям нафтових, деякі ще лиш по п’ять-шість сажнів глибини, а деякі вже по двадцять і двадцять п’ять сажнів. Жид, що за безцінок набув сю часть грунту, був нині вже багачем, спільником першої бориславської дистилярні і властителем ще двох часток землі з двадцятьма новими закопами. Щоправда, ніде йому так не щастилося, як на грунті небіжки Яцихи. На інших, також за безцінок куплених грунтах, ями були вже по десять, по п’ятнадцять та двадцять сажнів завглибшки, а "ропи" не було. Дві ями на двадцять п’ятім сажні глибини треба було навіть зовсім покинути, — такі багаті видобулися в них джерела води. Яцишин грунт — то була правдива золота жила для Мендля Шехтера. То й не диво, що Мендель віддавна вже острив зуби на прилягаючий, зовсім подібний грунт Яця Зелепуги. Нераз уже підходив він до Яця, щоб той продав йому свій грунт, але Яць навіть чути не хотів ні про що. Та й не мав і коли, бо звичайно або пив, або протверезувався. Та й то сказати: поки мав за що пити, то ніщо не гнало його позбуватися грунту.
Але тепер діла змінились: не було вже за що пити, а у шинкаря мав Яць навіть значний, кільканадцятиринськовий довг. Пора, по думці Мендля, була сама відповідна для "гешефту", тим більше, що Яць від кількох день почав якось менше заглядати до коршми, їв більше і раз у раз ходив по селу сумний та задуманий.
— Добрий день вам, пане Яцентий! — сказав одного дня Мендель, наближаючись до Яця, що, щось ніби міркуючи, стояв на середині свого кусника грунту з палицею в руці.