Все сталося так швидко, що шлунок і досі судомило. Джін-Луїза глибоко дихала, щоб він втихомирився, але нічого не допомагало. Вона відчула, що позеленіла від нудоти, і нахилила голову; як не намагалася, думати не змогла, бо знала тільки одне:
Єдина людина, якій вона довіряла цілком і повністю, зрадила її; єдиний чоловік, на якого вона могла вказати зі словами "Він джентльмен, у серці своєму він джентльмен", зрадив її, зрадив публічно, грубо і безсоромно.
9
Цілісність, гумор і терплячість — ось ті три слова, що характеризували Атикуса Фінча. Була ще одна фраза про нього: візьміть на вибір будь-якого мешканця округу Мейком і його околиць, спитайте, що він думає про Атикуса Фінча, і відповідь буде така: "Я ніколи не мав кращого друга".
Життєвий секрет Атикуса Фінча був такий простий, що аж надто складний: якщо більшість людей мали свої кодекси і намагалися жити за ними, Атикус виконував свій до останньої літери — без метушні, без фанфар, без докопування до першопричин. Він був той самий і в приватному, і в публічному житті. Кодекс його складала проста етика Євангелія, і нагородою були пошана й відданість усіх, хто його знав. Навіть вороги любили його, тому що Атикус ніколи не визнавав, що вони йому вороги. Він ніколи не був багатим, проте належав до найбагатших з людей, яких знали його діти.
Його діти знали те, що діти рідко знають про своїх батьків: коли Атикус їздив до Монтгомері на засідання законодавчих зборів, він там познайомився з дівчиною, молодшою від нього на п'ятнадцять років, покохав її і одружився з нею; привіз її до себе у Мейком, і вони зажили у новопридбаному будинку на центральній вулиці міста. Коли Атикусу було сорок два роки, у них народився син, і назвали його Джеремі-Атикус, на честь батька і батькового батька. За чотири роки народилася донька, і назвали її Джін-Луїза, на честь матері й материної матері минуло ще два роки, і Атикус, повернувшись одного вечора додому з роботи, знайшов свою дружину мертвою на підлозі веранди: жінку неможливо було побачити з вулиці через гліцинію, яка густо оплітала куток веранди, створюючи приємний затінений притулок. Вона померла незадовго до його приходу: крісло, з якого вона впала, ще гойдалося. Джін Грем Фінч принесла в свою сім'ю хворобу серця, яка вбила її сина за двадцять два роки по тому на тротуарі біля батькової контори.
У сорок вісім років Атикус залишився з двома малими дітьми і куховаркою-негритянкою на ім'я Келпурнія. Навряд чи він дошукувався смислу життя; він просто ростив дітей, як уважав за потрібне, а беручи до уваги, як діти любили його, воно й було найкраще: він ніколи не відмовлявся гратися з ними в лапту, ніколи не втомлювався вигадувати для них захопливі історії, ніколи не занурювався у власні проблеми так, щоб не знайти часу послухати про їхні біди, і щовечора читав їм уголос, поки голос не починав хрипнути.
Атикус ловив двох зайців, читаючи своїм дітям, хоча дитячого психолога це могло б неабияк засмутити: він читав Джемі та Джін-Луїзі те, що у той момент обрав для читання собі, й діти виросли з доволі несистемною ерудицією. Вони чудово орієнтувалися у військовій історії, законопроектах, яким треба надати силу закону, "Реальних детективних таємницях", кодексі Алабами, Біблії і "Золотій скарбниці" Пелгрейва. Хай куди Атикус їхав, він майже завжди брав з собою Джемі та Джін-Луїзу. Возив він їх і в Монтгомері на літні сесії законодавчих зборів, брав на футбольні матчі, на політичні диспути, у церкву і до себе в контору, коли доводилося затримуватися на роботі допізна. Після заходу сонця Атикуса рідко можна побачити на людях без дітей на буксирі.
Джін-Луїза не знала матері, не знала, що воно таке — матір, але й не відчувала в ній потреби. Коли вона була маленька, батько завжди її добре розумів, ніколи не підводив, окрім одного разу, коли їй було одинадцять років і вона прийшла додому зі школи на обід і раптом побачила, що у неї почалася кровотеча.
Вона вирішила, що вмирає, і почала кричати. Келпурнія, Атикус і Джемі примчали до неї, а коли побачили, в чому проблема, Атикус із Джемі безпорадно подивилися на Келпурнію, і Келпурнія узяла справу в свої руки.
Джін-Луїзі якось і на думку не спадало, що вона дівчинка: життя її складалося з відчайдушних вчинків, бійок, сутичок, футболу, видирання на дерева, наслідування Джемі й суперництва з однолітками у всіх змаганнях, що потребували фізичної сили і вправності.
Коли вона заспокоїлася настільки, щоб вислухати Келпурнію, їй видалося, що це якийсь жорстокий розіграш: вона мусить тепер увійти у світ жіночності, світ, який вона зневажала, не розуміла і від якого не могла захиститися, і цей світ сам не хотів її.
Джемі покинув її, коли йому виповнилося шістнадцять. Він почав зачісувати волосся назад і зустрічатися з дівчатами, і тоді єдиним її другом залишився Атикус. Потім додому повернувся доктор Фінч.
Двоє немолодих чоловіків були поруч з нею у найсамотніші й найважчі часи, у тому злобливому пеклі перетворення химерного підлітка на молоду жінку. Атикус відібрав у неї духову рушницю і вручив ключку для гольфа, а доктор Фінч учив її — учив усього, чим найбільше цікавився сам. Джін-Луїза удавала, що приймає умови світу: намагалася пристосуватися до правил поведінки дівчаток-підлітків з гарних родин, виявляла помірний інтерес до вбрання, хлопців, зачісок, пліток і жіночих мрій; але затишно їй було тільки поряд з тими, хто, як вона знала, любив її.
Атикус послав її до жіночого коледжу в Джорджії; коли вона його закінчила, він сказав, що час уже їй починати самостійне життя: чому б не поїхати до Нью-Йорка чи ще кудись. Вона майже образилася, їй здавалося, що її висилають з рідного дому, але з плином часу вона усвідомила всю глибину мудрості Атикуса: він старішав і хотів померти спокійно, знаючи, що донька здатна за себе постояти.
Вона була не сама, за нею стояла найпотужніша моральна сила в її житті — любов батька. Джін-Луїза ніколи не піддавала її сумніву, ніколи не думала про неї, ніколи навіть не розуміла, що перш ніж прийняти якесь важливе рішення, вона несвідомо питала себе: "А як вчинив би Атикус?"; вона не замислювалася, що саме батько допомагав їй рішуче відстоювати свою позицію, коли це було необхідно; що все пристойне й гідне в її характері, було закладене батьком. Вона не усвідомлювала, що боготворить його.