— Про що знає?
— Що я був закоханий у твою матір.
— У мою матір?
— Так! Коли Атикус з нею одружився, а я приїхав додому з Нешвіла на Різдво, то закохався в неї до нестями. Я і досі її кохаю — невже ти цього не знала?
Джін-Луїза поклала голову на кермо.
— Дядьку Джеку, мені так за себе соромно, я просто не знаю, що діяти. Я верещала, немов... та я ладна себе прибити.
— Я б не робив цього на твоєму місці. Досить з нас самогубств на один день.
— І весь цей час ти...
— Так, звісно, люба.
— Й Атикус усе знав?
— Певна річ.
— Дядьку Джеку, я почуваюся такою жалюгідною!
— Я цього зовсім не хотів. Ти ж не сама, Джін-Луїзо. Ти не якась особлива. А тепер їдь по свого батька.
— І ти можеш отак просто про це говорити?
— Угу. Отак просто. Як я сказав, ви з Джемі були для мені дуже дорогі — ви були моїми вимріяними дітьми, але, як сказав Кіплінг, це вже зовсім інша історія... завітай до мене завтра, і ти побачиш серйозного чоловіка.
Дядько був єдиний з усіх, кого вона знала, хто міг перефразувати трьох авторів у одному реченні, й це мало сенс:
— Дякую, дядьку Джеку.
— Тобі дякую, Скауте.
Доктор Фінч виліз із машини і зачинив дверцята. Потім просунув голову у віконце, підвів брови і продекламував вишуканим тоном:
Колись я була дуже дивна пані —
Ниділа й верзла дурниці [50].
Вже на півдорозі до середмістя Джін-Луїза пригадала кінець вірша.
Натиснувши на гальмо, вона вистромилася з віконця і гукнула до худорлявої фігури у далечині:
— Дурниці поважні та бездоганні, так, дядьку Джеку?
19
Джін-Луїза увійшла до вестибулю контори. Генрі досі сидів за робочим столом, і вона підійшла до нього.
— Генку?
— Чого? — відізвався той.
— О сьомій тридцять сьогодні?
— Так.
Коли вони домовлялися про це прощальне побачення, повінь ширилася, наступала, і Джін-Луїза кинулася їй назустріч. Генрі — частина її життя, така ж незмінна, як Пристань Фінча, як Канінгеми і Старий Сарем. Мейком — місто і округ — навчили його тому, про що вона ніколи не знала, ніколи не могла б утямити, і Мейком зробив її непотрібною йому в будь-якій іншій якості, крім однієї — бути його найдавнішим другом.
— Це ти, Джін-Луїзо?
Батьків голос налякав її.
— Так, сер.
Атикус вийшов зі свого кабінету до вестибулю, узяв з вішака капелюх і ціпок.
— Готова? — спитав він.
"Готова. Він завжди каже мені — готова. Хто ж ти такий: я намагалася тебе знищити, зрівняти з землею, а ти питаєш — готова? Я не можу тебе побороти, я не можу до тебе приєднатися. Ти це знаєш?"
Вона підійшла до батька.
— Атикусе,— сказала вона,— мені шкода...
— Тобі, можливо, і шкода, але я тобою пишаюся.
Підвівши очі, вона побачила, що батько аж світиться.
— Що ти сказав?
— Що я тобою пишаюся.
— Не розумію тебе. Взагалі не розумію чоловіків — і ніколи не зрозумію.
— Бачиш, я завжди сподівався, що моя донька зможе відстоювати те, що вважає справедливим, і зможе виступити проти мене — передусім.
Джін-Луїза почухала ніс.
— Я обзивала тебе усілякими огидними словами...
— Мені байдуже, хай як мене обзивають, якщо це неправда. Ти навіть і лаятися як слід не вмієш. До речі, де це ти викопала цього шилохвоста?
— Тут, у нас, у Мейкомі.
— Боже правий, чого ти тут тільки навчилася!
"Боже правий, чого я тут тільки навчилася. Я не хотіла, щоб втручалися у мій власний світ, але хотіла знищити чоловіка, який намагається цей світ для мене зберегти. Я хотіла розтоптати всіх, хто на нього схожий. Гадаю, це як літак: ми штовхаємо його вперед, а вони тягнуть його назад, і нашими спільними зусиллями він тримається в небі. Забагато нас — задирається носова частина, забагато їх — хвостова, все це питання рівноваги. Я не можу побороти його, я не можу приєднатися до нього..."
— Атикусе!
— Мем?
— Мабуть, я тебе дуже сильно люблю.
Джін-Луїза побачила, як розслабилися плечі її нещодавнього ворога, як він зсунув капелюха на потилицю.
— Їдьмо додому, Скауте. День видався щось надто довгий. Відчини мені дверцята.
Джін-Луїза відступила, щоб дати йому дорогу. Пішла за ним до машини, спостерігаючи, як він із зусиллям залізає на переднє сидіння. Коли вона мовчки повертала його до числа людей, її штиркнуло раптове відкриття, і вона здригнулася. "Хтось пройшов по моїй могилі,— подумала вона,— напевне, Джемі з якимось дурнуватим дорученням".
Вона обійшла автомобіль і, сідаючи за кермо, припильнувала, щоб не стукнутися головою об занизький верх.
Примітки
1
Сидні Ланьє (1842-1881) — американський музикант і поет, служив у армії Конфедерації.— Тут і далі прим. ред.
2
Алджернон Чарльз Свінберн (1837-1909) — англійський поет, драматург і критик.
3
Плем'я мискокі, або кріки (від англ. creek — струмок).
4
Альберт Швейцер (1875-1965) — німецький філософ, музикант, лікар, місіонер, лауреат Нобелівської премії миру, який у 1913 році вирушив до Африки, щоб відкрити там благодійну лікарню.
5
Книжка Вільяма Аллена Джовіта, присвячена американському урядовцю, обвинуваченому в шпигунстві на користь СРСР.
6
Роберт Браунінг (1812-1889) — англійський поет. Сама фраза взята з популярної в 30-ті роки вистави "Барети з Вімпоул-стріт".
7
Ідеться про справу 1954 року, коли Верховний суд визнав неконституційним існування державних шкіл окремо для білих і для чорних.
8
Ідеться про справу Рози Парке, чорношкірої громадської діячки, яка в автобусі відмовилася поступитися місцем білому чоловікові, за що її арештували (1955 р.). Це призвело до річного бойкоту громадського транспорту чорношкірими.
9
Ідеться про справу Емета Тілла, чорношкірого підлітка, якого лінчували за те, що він начебто залицявся до білої жінки (1955 р.).
10
Невдала атака піхоти Конфедерації, влаштована за наказом генерала Лі.
11
Національна асоціація сприяння прогресу кольорового населення.
12
У "Вбити пересмішника" сина звуть Генрі, Френсис — онук (прим. пер.).
13
З комічної опери Гілберта і Саллівана "Суд присяжних" (1875). (Пер. віршів на cтop. 41, 68, 69, 83, 99, 109, 181, 190, 284 Наталі Тисовської).
14
Ідеться про війну за незалежність Іспанії (1808-1814). Війна й революція призвели до прийняття конституції Іспанії 1812 року, яка у подальшому стала наріжним каменем європейського лібералізму.