Дитина росла, маленький потаємний клубочок батьківських радощів, дружина заледве закінчила вуз, і вони постали перед вибором — борги і власний дах або вокзал, бомжарня, вимушена депортація у село, до Савиної матері й сестри, що, наче Катерина Білокур, здається, прийняла обітницю безшлюб'я. Сава підривався на тих боргах і підробітках, ще трохи — і отримає духовну грижу, відразливий наріст озлобленості, який тягне на собі більша частина українських чоловіків — невдах та істериків, тихих тиранів власних сімей. Скільки додалося сивини, тривіально висловлюючись, коли вже придбали ту омріяну квадрат-нометрову площу (це інша і нецікава для сторонніх бесіда, бо вони пережили подібне, а таке борсання ні співчуття, ні зацікавленості не викликає). Троєщино, восьмий поверх, милуйтеся, кохані, життям із висоти пташиного польоту. Саву ще раз охопило болісно-радісне енергетичне бродіння, безладний дух мізкових клітин, запалених гарячкою метушливості. Обладнував, як міг, уже власне "кубельце , перекладав плитку, майстрував прибамбаси для продуктів на балконі —і переконався, що столярство є далеко не найсокровеннішою мрією
могo життя. Кілька разів оббив молотком пальці, при кінці запоров свій будівельний проект, прислів'я про шевця, і женця, і на дуду гравця є для нього; мусив платити знайомому столяру, і все владналося.
Переселилися. Окрім потрібних для кожноденного користування, виявилася критична маса архаїчних речей, які дружині жаль викидати, мовляв, різні спогади з ними пов'язані. Сава позбавився би цього мотлоху із епохи палеоліту за кілька хвилин, але сімейне життя — вічний баланс поміж двома різними правдами. І потягнули у нове житло ще кілька клунків допотопних об'єктів, серед яких — старі вази, припалені ветхістю штучні квіти, орел-статуетка, що мав би у темряві світитися, фотографії малознайомих людей, кілька напівпошматованих Софійкою дитячих російськомовних книжечок із малюнками (бо рідною мовою такі ж коштували шалені гроші); старі штани, камізельки і колготки (це ще може згодитися на ганчір'я); метровий плюшевий ведмедик із відірваним лівим і надкушеним правим вухом (Софійка не відчувала симпатій до звіра), документи і розписки, чеки і квитанції кількарічної давності, о майн гот, нема сил продовжувати перелік цього вимерлого реєстру, адже речі теж переживають розквіт і відцвітання.
Вступили у нове житло, окропивши його за православним і католицьким звичаєм, дві конфесії у їхній сім'ї не конфліктують, святою водою. І тоді Сава відчув таку порожнечу і спустошення, що аж налякався лексичної місткості цих страшних слів, незмірно далеких від сфери ринкової економіки, чорного піару чи газового бізнесу.
А якось увечері, коли вже вгамувалася перша постпереселенська метушня, сидячи на кухні, відчув припадок некерованої тривоги, аж смоктало під грудьми і завмирав стравохід. Як повертати борги? Всі нікчемні підробітки і обіцянки вичерпані. Хіба їхати у Португалію чи Італію, але він не є вправним майстром-чорноробом, руки ростуть не з того місця. Там теж не треба "філософів", лише жертовного м'яса для безперервної розбудови благополучних і могутніх країн, де, кажуть, навіть пташине молоко може рости на деревах, де, подейкують, примхливі мільярдери згодовують собакам такі делікатеси, що нещасним тутешнім людям будуть недоступні усеньке життя, змарноване на пошуки їжі — майже як у первісних племенах, котрі відійшли від могутнього канібальського інстинкту... А може, покинути дружину і Дочку? Нехай їдуть на Галичину, там багатші люди, бо лукаві й хитрі, а мої бідні черкащани з ранку до ночі стовбичать на неозорих і родючих, наче кролиха із збунтованим геном самовідтворення, полях колективних господарств... А я ще не старий, якщо візьмуть, завершуюсь у перший-ліпший іноземний легіон і стану африканським миротворцем; європейські повії, долари і смерть, що постійно з тобою, Небезпека, піт, кров, але долари, долари, долари... Десять-п'ятнад-йять років служби, а потім військова пенсія, можливість зміни громадянства — і це кажу я, патріот Чорнокрил... Або буду збирати полуниці у якій-небудь іспаноголландії, гроші не мають запаху, стану провідним полуничним практиком. Повернуся сюди за кілька років, може, щось зміниться? Ні, тут застиг час, функціонують дореволюційні будинки, тут не квапляться, мовби проживають під дією відеозапису-гіганта, наркозу-велета. Тут ніколи не буде змін, тільки вічне стовбичення раком на колгоспних полях, постійна турбота у містах, щоб не відключили комунікації, бо у селах уже забули, що таке безперервна подача електрики; застигло-покірні волості й повіти; не хочу, не можу, не буду!
Де ж поділася твоя патетика, Саво, звідки бере початок твій некроз віри? Ти чоловік чи істерична і вередлива панянка файного галицького ховання? Адже все-таки щось ти та й зробив на цій землі: придбав квартиру для сім'ї, дочку виховуєш, матері вряди-годи перекидаєш кілька десятків гривень, навіть про тещу не забуваєш, безнадійно покинуту на своєму цукрово-буряковому Тернопіллі людьми із наших організацій. Отже, геть зневіру, ти не стара кокетка, що струмочком пускає сльози, одночасно підглядаючи за собою у дзеркалі, щоб переконатися, чи існує краса плачу і привабливість напускної сльози.
Розпочинався наступний день із життя Сави Миколайовича. Бо Миколою кликали його безпутного батька, котрий покинув матір із маленькими дітьми і переїхав на Кіровоградщину, звідки була родом його, значно молодша від матері, пасія. Маленький Сава часто питав про батька, брехав одноліткам, що батько у нього є. Потім перестав допитуватися, мати коротко розповіла йому цю історію один раз, акурат після закінчення школи. Вона не знала, де зараз її Микола, єдиний чоловік у наипрямішому значенні цієї словосполуки, чи живий-здоровий-щасливий. Сава спитав, чи хоче мати щось знати про нього, мати мовчала. І він відчув тоді важкий, як шинель вбитого солдата у товариша на плечі, припадок ненависті до людини, що не подарувала Саві навіть прізвища, був на материному, лише архаїчне російське по батькові та ефемерну легенду напівсирітства.
Здавалося, що якби знайшов його на тій Кіровоградщині й побачив щасливим доглянутим пенсіонером, оточеним дітьми і внуками, то міг би вбити, задушити, реалізувати акт помсти за своє жебрацько-неповноцінне дитинство. Старий лепетав би, хто такий, мовляв, я вас не знаю і викликаю участкового, а він би його навідліг по обличчю, спеціально одягнувши перед цим рукавички, щоб не осквернювати шкіру на руках кров'ю зрадника. Бив би і питав, а тепер пізнаєш, виродку, тепер пізнаєш, нещастя, може, згадаєш, як мати Якилина просила тебе, щоб не кидав нас, а вона пробачить тобі і коханку, і горілку, падала до твоїх п'яних ніг, а ти, будучи на межі святотатського вчинку, бо попід стіл ходило пішки двоє немовлят, покривав її пролетарською лайкою і гегемонськими кулаками. Старий і вгодований,