Сім'я теж постійно відчувала тягар відповідальності за інакомислення. Іноді Миколу Васильовича викликали у сірий будинок на профілактичні бесіди, чи зустрічається, мовляв, зі своїми знайомими із тюремних камер, та ви що, товариші, я все переосмислив, служу партії і народу, пропонували стукати, дивним чином вдалося відмовитися (Микола Васильович вирішив, що повіситься, якщо підпише папір про співпрацю), Бог помилував, Іванка чула із малих років, що мусить бути дуже обережною, постійно носити жовтенятську зірку, піонерський галстук, комсомольський значок, аби амогти без ексцесів вступити до вузу, тавро інакшості, безперервний самоконтроль. Вона знала, що хлопець, який залицяється, може бути кадебістським агентом, він закрутить дівчині голову, а вона, дурепа, видасть йому, що батько іноді веде за кухонним столом антирадянську агітацію, нічого, що пошепки. Вона знала, що будь-яка шкільна вчителька, стовідсотково заклопотана дітьми і чоловіком, раптом розкриє свою істинну суть підпільної чекістки, і Іванку звинуватять у тому, що, скажемо, 20 березня позаминулого року вона сумнівалася за шклянкою чаю в шкільній їдальні щодо тотальної перемоги комунізму, а 25 вересня минулого року сказала своїй подружці дорогою додому, що їй не дуже подобається поезія Тичини "Чуття єдиної родини". Вона знала, що мають вуха стіни шкільного класу і домашньої кімнатки, що "жучки" можуть бути наставлені навіть у туалеті, що батько не встановлював телефону, щоб не давати додаткові козирі чекістам.
Перелякана Іванчина мама взагалі жила на пігулках і травах, і дочка ніколи не вірила, розглядаючи старі сімейні світлини, що ця усміхнена життєрадісна дівчина є її мамою — постарілою, невротичною, із зціпленими товстими губами. Останнє було особливо кумедним, адже зціплені уста, як правило, є тонкими. Мати дбала про їжу і гроші. У Миколи Васильовича не вистачало сил на такі дрібниці, бо він постійно мислив за трагічну долю мазеленду, поводився тихо, як відмінник-першо-клашка, але кожен день, зранку і ввечері, ввечері і зранку не забував натякнути про обачність, стриманість, обережність, адже у будь-якому приміщенні, на будь-якому куті можуть чатувати чекістські агенти, що готові схопити, розтерзати, заарештувати і його, і маму, і Іванку.
Микола Васильович ночами плакав, безсилля і страх, страх і безсилля розкошували у лоб'юківській квартирі. Іванці часто здавалося, що цьому ніколи не буде кінця, так живуть усі, вона уявляла, як розбредається зігнана людська отара після параду на честь чергового ювілею революції домівками — і там, у ванній або лазничці, всі деруть на клапті, топчуть ногами спеціально закуплені для цієї мети портрети членів цеківського політбюро, щоб завтра знову благоговійно розглядати їх на вулицях і у приміщеннях.
Але щось почало змінюватися, знову заговорили про русифікацію і етноцид, статті цих хоробрих безумців почали друкуватись у пресі. Микола Васильович був свято переконаним, що таким способом розпочався останній етап чекістської боротьби із залишками інакомислячих, усіх хочуть виявити і посадити у велетенські тюрми, що, за чутками, вже будуються у сибірах, закувати у мільйони наручників, котрі вже виготовляються із цією метою на секретних російських заводах, вирізати язики спеціальними, розробленими за суперпроектом, щипцями. Микола Васильович пробував захищати радянські цінності, наркотизований страхом, на нього дивилися скоса, старий поїхав, а може, то він завербований чекіст?.. Микола Васильович відчував: ще трошки — і справді щось станеться з головою. Він забуде власне ім'я, ім'я дочки і дружини, він забуде замаскованих під патріотів агентів, забуде все — і його мозок знову стане невинним немовлям, tabula rasa, об'єктом психіатричних вислідів.
Почали утворюватися товариства лінгвістів-українофілів, стихійно виникати зібрання на захист рідної мови, на захист пам'яті закатованих більшовиками невинних, чиї кістки, кажуть, випромінюють дивне фосфоричне сяйво, котре запалило на Україні пожежі спротиву. Заметалися старі чекісти, почали трусити вставними зубами і напівтруп-ними щелепами кадебістські полковники, істерично верещали — вставай, страна агромнайа! — вісімдесятирічні комсомолки, алкоголіки-стахановці, піднімалася із товщ землі української нечисть і наволоч, юні паростки голодували на холодній столичній бруківці. Хтось витягнув із прадідівської скрині святий меч архистратига Михаїла.
І Микола Васильович зважився. У реліктовому напіввійськовому сюртуку, просякнутому нафталіном і порохом років, він прийшов на засідання товариства української мови і пісні, духовності і танцю, берегинь та оберегів, солов'їності та калиновості. На засіданні сипалися громи на голови катів, буря і натиск, молодечий нігілізм і стареча ненависть, вточити катівської крові у шклянку, нюрнберзький процес над комуняками, москалі у тридцять дев'ятому їли тут мило, а думали, же то шоколад, а москальки одягали на театральні вистави автохтонів нічні сорочки замість вечірніх суконь, кари катам, кари!
Микола Васильович, пан Микола, добродій Лоб'юк здригався від кожного звуку і сміливого слова, наче солдат від покарання шпіцрутенами. Боже, що сталося, голова відмовлялася сприймати почуте, груди здавило, десь із шлунка — все ближче, ближче — почала накочуватися хвиля незрозумілого жалю і розпуки. Як же це все? А він як?.. Не питають його нічого... Молоді, їм не заглядали при обшуках У задній прохід... Як це все? Схоплять вас, хлопці, зараз, любі мої сини і дочки, заарештують біля виходу, свято закінчиться, тільки тайга, товарні вагони, шаг влєво, шаг вправо, стрєляю без прєдупрєждєнія, бий у печінку націоналістічєскую сволоч; діти мої дорогі, світлі янге-лики українства, херувими і серафими під синьо-жовтим знаменом...
І Микола Васильович заплакав. Це був рев старого звіра із смертельною кулею у серці, тренос за розтоптаною молодістю, спазматичне просвітлення. У залі замовкли, заметушилися, що таке, вас хтось образив, ніяковість і збентега. Миколу Васильовича взяли під руки, іти він уже не міг, лице зблідло, нагадуючи horror — картину про паралізуючі випари смертельної небезпеки. Діти мої, любі мої, устиг ще прошепотіти...