Сава повідомляє, що вони будуть одружуватися. Добре, синку, хай тобі, синочку, буде добре; хай вам, діти, буде добре, поправила себе Іванчина свекруха без чотирьох хвилин. Що ж, де згода в сімействі, і далі, як мовиться, за текстом... На другий день Сава з Іванкою поїхали, не відбувалося особливо теплих прощань, були відсутні сакраментально-галицькі "може, щось не так"; мати Якилина поцілувала Саву в голову, швидко змахнула першою-ліпшою ганчіркою щось на оці, може, то порошинка впала; сестра подала Іванці руку, звідки у сільської дівчини такий світський вишкіл, подумала наша галичанка.
Іванка ще хотіла дещо розпитати дорогою, Сава, як правило, відмовчувався. Він часто, до речі, впадав у нірвану споглядально-буддійської меланхолії. Але це не гримаси іпохондрика, не нормальний стан затятого мовчуна, це — щось інше, проте Іванка — не психоаналітик із туго набитим гаманцем, не ворожка, що сім років не міняє засмальцьовані карти, бо інакше, мовляв, розвіється біла магія короля, світле сяєво чорної дами, висока енергетика бубнової десятки...
На рідному Тернопіллі Іванка під час навчання бувала лічені рази, а Сава приїхав уперше. Сусіди не збиралися, люди із наших організацій давно забули про існування Іванчиної матері, позаяк треба Україну рятувати, а не панькатися зі старою цьоцею, адже правора-дикальні партії — не дитсадок.
Ьсе відбувається із точністю до навпаки. Іванчина мати засипає Саву запитаннями, той відповідає, як гіравило, односкладно. Кажуть, Що там, на Черкащині, люди працюють лише у неділю, а у будні дні всуціль п'ють, правда? (стримане Савине "ні"); а говорять, що по всій Східній Україні (Черкащина — не схід, а центр, строго вставляє Сава), так-так, що у всій Східній Україні стоять, у селах і містечках, пам'ятники Лєніну (так, майже так, це наш сором, злегка відрубує голос без трьох хвилин зятя); а кажуть, що... Іванка перебиває маму, досить, ми втомлені.
На другий день утрьох ідуть на батькову могилу. У пам'яті дівчини знову спливає і підв'язка на обличчі, і голос священика, печатається гріб сей до другого пришестя Христового, і хвилюючий патос промовців із наших організацій.
Лише дешевий, трохи облуплений хрест, навіть пам'ятника — цієї ілюзії увіковічнення — ще не споруджено над могилкою. Чи чуєш мене, таточку, дочка твоя прийшла до тебе, ось чоловік мій майбутній, я знаю, ти гордився би ним. Мовчанка, пронизливий цвинтарний вітер...
Шлюб вирішують брати тут, у греко-католицькій церкві, Сава похмурий, небагатослівний, начебто на допиті у вишколеного каде-бістського полковника. Іванці раптом проповзає у мозок думка, що він не любить її і взагалі нікого не любить, бо він волочить своїм життям землею якийсь перебитий, як лебідь із хворим крилом, даруйте псев-докрасивість, це Іванка так подумала, а не автор. А якщо Сава не з'явиться на шлюб, вона чула про таких жевжиків, може, він має таємну дружину або невеликий гарем, і вони усі висмоктують його опірність і волю? Може, він, тихо скрадаючись київськими нічними вуличками, заходить спочатку в якийсь гуртожиток, скажімо, восьмого медучилища; через кілька годин бреде до однокімнатної квартири продавщиці 63-го мінімаркету, а зранку, геть знесилений, ще забігає до офісу середньої руки бізнес-леді? Вона не сміє спитати, озвучити сумніви, якщо називати сумнівами нав'язливі приступи самотортур. Ні! Буду питати, буду, він не нафтовий шейх і не золотопромисловець; він — інженер, що не працює за фахом, а крутиться біля міфічних чи то політичних, чи то кримінальних угруповань...
Але Сава строгий і мовчазний, не впадає в обійми сварливості, не має приступів жорстокості, не займається дрібними побутовими заувагами, отим кожноденним сичанням — не туди поклала, не так взяла —що виражає душу не менше, ніж читання депресивних есхатологічних візій, кінцесвітніх марев, апокаліптичної кон'юнктури. Сава зовні спокійний, викінчений інтроверт, Іванка дуже би хотіла ознайомитися із роздруковкою думок нареченого.
Виникли передшлюбні проблеми із грішми, ще у Києві Сава кудись ходив, повертався, вибігав знову, вони далі живуть у гуртожитку сільськогосподарського вузу, Сава дає комендантові на лапу за право неофіційно проживати біля нареченої. У коменданта десятки таких людей, але йому теж треба ділитися, виживати, дрібнодраматичні проблеми мільйонів громадян суверенної та незалежної, коли вся життєва сила спрямована на те, що будь-який найпересічніший Джон чи Біллі має надурняк, нахаляву, котру йому забезпечили "загниваючі буржуазно-капіталістичні державні закони. Зате наш громадянин живе новими п'ятирічками — п'ять років стовідсотково викладає енергію, щоби знайти ліпшу роботу, і ще п'ять, щоби мати із тієї роботи хосен. Ще п'ять — на утворення сім'ї і мінімальне її забезпечення, ще п'ять —на сякий-такий дах над головою; наступних п ять — на поліпшення житлових умов, чергова п'ятирічка йде на те, щоб облаштувати дітей; оглянувся, а вже нема часу жити... (Зрештою, ці п'ятирічки можливі при кінському здоров'ї, у просуванні цими неофіційними п ятиноме-ровими щаблями є свої виїмки і напівтони.)
Отже, Сава ходив, повертався, вибігав знову, крутився, як білка у колесі— улюблене прислів'я нещасних постсовдепівських рагулів, котре вони чомусь вимовляють із неабиякою гордістю, мовби комусь є діло до їхніх білок і до їхніх колес...
Іванка уже думала, що доведеться десь позичати грошей, до лихваря іти страшно, не віддаси вчасно, увімкнуть "лічильник", а потім хіба розраховуватися ниркою, легенею, якщо ці парні органи тіла здорові, бо інакше лихвар знайде спосіб страшної відплати. Але в останню хвилину Сава усе ж роздобув грошенят, казав, що заробив, на запитання про спосіб заробітку тільки скрушно махнув рукою, будь спокійна, мовляв, навіщо тобі зайві клопоти, он дитину чекаємо, тобі не можна дратуватися, моя маленька. Коли він зрідка вимовляв "моя маленька", Іванка ладна була забути про всі сумніви і перестороги. Адже ці чарівні два слова не говорив краснобай, якому зліпити кількаповерховий бароковий комплімент, що піти в туалет по-дрібно-му, не пересичений донжуан із різноплановими домашніми заготовками-відмикачами жіночого лона, не балакучий серцеїд, котрий у певного типу жінок викликає непоборну огиду. Савині слова мали вагу, вони містили для Іванки гіпертрофований сенс чи, якщо хочете, розбухлі сть символу або набубнявілість парадигми.