Ми, дівчата, ізглядуємось: чого там панночки нашої не навчено! А найбільш, бачця, людей туманити!
III
— Ходім лишень, голубко, — говорить стара пані, — я хочу, щоб ти собі обрала котру дівчину. Та й веде її до нас. Ми од дверей та в куток, та купою в куточку й збилися.
— Се ваша панночка, — промовляє до нас пані. — Цілуйте її в ручку.
Панночка, чи глянула на нас, чи ні, простягла дві пучечки поцілувати.
Стара всіх нас показує, — се Ганна, а се Варка, а се Домаха...
— Боже мій! — аж крикнула панночка, разом стрепенувшись і в долоні сплеснувши: — Чи зуміє ж хто з вас мене зачесати, ушнурувати?
Стоїть і руки заложила, і дивиться на нас.
— Чому? — каже стара. — Зуміють, серце. А ні, то навчимо.
— Як тебе зовуть? — питає мене панночка та, не слухаючи мене, до панії: — Ся буде мені!
— Так і добре ж; яку схочеш, серце: нехай і ся. Гляди ж, Устино (на мене), служи добре, — панночка тебе жалуватиме.
— Ходім уже, бабуню; годі вже! — перехопила панночка; сама скривилась і перехилилась набік, і очі чогось заплющує, і з місця зривається, — от стеменний кіт, як йому з люльки в вуса пихкають...
— Треба ж, голубко, — каже стара, — її на розум навчити: се дурні голови. Я скажу те, а ти що друге, то й вийде з неї людина.
— Шкода, бабуню, що спершу їх не вчено! Тепер порайся! Було яку віддати до міста.
Та й говорять собі, наче про коней, абощо.
— Ой, Устечко! — журяться дівчата, — яково-то буде тобі, що вона така непривітна!
— А що ж, — кажу, — дівчата! Журбою поле не перейдеш, та й од долі не втечеш. Яково буде — побачимо.
Та й собі задумалась.
IV
Увечері кличуть: "Іди до панночки — розбирати". Ввійшла; а панночка стоїть перед дзеркалом і вже усе зриває з себе.
— Де се бігала? Швидше мене розбирай!.. Швидше:
я спати хочу!
Я розбираю, а вона все покрикує на мене:
— Та хутче ж бо, хутче! Кинулась на ліжко:
— Роззувай!.. А вмієш ти волосся звивати? — питає.
— Ні, не вмію.
— Боже мій! Горе моє! Яка ж вона дурна!.. Іди собі!
Дівчата вже мене дожидають:
— А що, Усте? Що, сестрице? Яка вона, голубко? Що їм казати?
— Дурна я, — кажу, — дівчата, бо не вмію кіс ізвивати!..
V
Другого дня ранесенько прокинулась наша панночка. Умилась, прибралась, оббігла усі будинки, увесь двір, і в садку була. Така веселенька.
— Дома я! — каже. — Дома! Усе мені вільно!
Цілує стару панію та раз у раз питає:
— Чи скоро в гості поїдемо, бабусечко? А коли гості до нас наїдуть?
— Та нехай же я перше сама тобою натішусь, рибко, нехай на тебе надивлюся!
— Та коли ж то вже я діждусь, бабуню! В мене тільки було й думки, що приїду додому — весело буде, людно, музики, танці... Бабусенько мила, люба!
— Ну, добре, пташко! Нехай трошки приберемось, та тоді вже зараз і гостей проситиму.
Почалось прибирання теє. Стара скрині з комори викочує та оксамити, рубки тонкії вибирає, та кроїть, та приміряє на панночку. Панночка аж підскакує, аж із радощів червоніє. То до одного дзеркала скочить, то у друге зазирне; склянку води візьме, то й там любує, яка вона хороша. То заплете коси, то розплітає, то стрічками перев'є, то вквітчається...
— Ах, бабусечко, — було викрикне, — коли вже я в атласову сукню вберуся?
— Як заручишся, дитино моя, — одказує стара. — Дам тебе за князя чи за графа, за багатиря всесвітнього!
А панночка й голову задерла, і виступає так, наче вже вона княгиня великородна.
Та тільки в них і мови було, що князі та пани вельможнії. Було, і к весіллю зовсім приберуться, і будинки поставляють кам'яні, і коней вороних позапрягають, — аж лихо! Пересипають такеньки, пересипають, — панночка й зітхне:
— Що, бабуню! Тільки говоримо... І досі ще нікого в нас не було!
— Та зажди ж бо трохи: наїде такого, що й не потовпляться.
VI
Та й справді перхнуло до нас гостей, — як на погориджу. Одні з двора, а другі у двір. Нема нам ні сну, ні спочивку: бігаємо, вслугуємо, клопочемось з ранку до вечора. Часом така юрма їх ужене, що дивуємось, яких-то вже між ними панів нема! Все теє регочеться, танцює, їсть, п'є; все теє гуляще, дак таке випещене! Інша добродійка у двері не втовпиться. А паничів що то в нас перевернулось! Аж роєм коло нашої панночки звиваються, —так, як ті джмелі, гудуть. Обійшла либонь вона їх усіх, — кого словами, а кого бровами: одного на здоров'я любенько питає; другому жалиться, що без його чогось Їй смутно та дивно; которого коло себе садовить, скажи, начеб свого посім'янина. Бідахи розкохались, аж зовсім подуріли, з лиця спали, схнуть. День у день наїздять до нас, одно одного попереджаючи та зизим оком накриваючи. Чи так вона всім до душі прийшла, чи не було їм тоді чого іншого розважитись, тільки так комахою й налазять і налазять. Бо, бач, чим їм у світі розважитись? Як свій молодий вік собі скрасити?.. Солодко з'їсти, п'яно спити, хороше походити, — а більше що?
VII
Потроху та помалу усе панночка на свій лад перевернула, — життя і господарство.
— Покиньте ж бо, покиньте, бабуню, плести! Хіба нікому в вас діла робити? Хто приїде, а ви все за чулкою манячите, наче прислужниця, абощо.
— Та нудно без роботи, дитино! — одказує стара.
— Візьміть книжку почитайте.
— Що я читатиму? Я вже не бачу читати.
— То так погуляйте, тільки, голубочко, не плетіть! Ви мені лучче око викольте тим дротиком!
— Та добре ж, добре, угамуйся!
Покине плести стара й нудиться. Убрала її панночка у чіпчик з стрічками рябенькими та й посадовила на кріслечку серед кімнати. Приїдуть гості — вона напоготові, привітає їх.
Стара вже світом нудить, а панночка втішається:
— Як славно, бабусечко, як славно, як у нас велично та пишно!
VIII
Нас, дівчат, усіх гаптувати посадовила. Сама й учить та раз по раз надбіга, чи шиємо. І обідати йдемо, то вона хмуриться і свариться.
Далі вже що день, то вона сердитіша; вже й лає; часом щипне або штовхне стиха... та й сама почервоніє як жар, — засоромиться. Поки ж тільки не звичилася; а як оговталась, обжилася, то пізнали ми тоді, де воно в світі лихо живе.
Прийду, було, її вбирати, то вже якої наруги я од неї не натерплюся!.. Заплітаю коси — не так! Знов розплітую та заплітаю, — знов не так! Та цілий ранок на тому пробавить. Вона мене й щипає, і штирхає, і гребінцем мене скородить, і шпильками коле, і водою зливає, — чого, чого не доказує над моєю головонькою бідною!