Зорі всюди сяяли, вгорі і внизу.
У воді Чортория, де ні-ні та й товкся якись невгамовний чортяка — вода аж бурунами бралася. Та хтось невидимий то ухкав сичем, то по-розбійницькому свистів-гоготів… Мені, чесно кажучи, хоч я й не з лякливого десятка, не дуже подобалася та какафонія. Перевів погляд у небо, де світлою туманною смугою простягся Молочний шлях. Чи, за українськими віруваннями, Чумацький. Яскраво сяяв Сиріус — між сузір’ями Гідри та Зайця.
Глянувши на Антипка (здалось, що він шморгнув носом), я завбачив на його щоці крапелинку чогось блискучого і по хвилі здогадався: по щоці в іншопланетянина, пришельця з сузір’я Великого Пса, скочувалася сльозинка, і в ній відбивалися зорі, і серед них — яскравий Сиріус… Гм…
Я здогадався — ума тут великого не треба, — що Антипко дивився на сузір’я Великого Пса, на Сиріус, на далеку свою і назавжди вже втрачену батьківщину, і спершу аж не повірив: сльози? У чорта на щоці?
Та не може бути! Але то були — я ще придивився — таки сльози. У чорта на щоці… Гм… пригадується, подумав я ще, виходить якась чортівня. Бо не часто побачиш того, хто плаче за батьківщиною — та ще в наш прагматичний вік. Не тільки серед чортів, а й серед нашого брата у якого є — ще поки що є! — рідна планета Земля в рукаві Оріона Галактики Молочний Шлях, у сяйві Сонця.
Я тихенько звівся і навшпиньках подався геть — шаміль-шаміль. Од Чортория, на дні якого нуртувався — чортом рив, — якийсь дідько, адж то там, то там під зорями вода бушувала й вертілася на одному місці.
Відійшовши подалі, зітхнув полегшено і гайнув до Києва, що сяяв на горах дніпровських гарно — втішними і веселими огнями. Подався, аби не заважати Антипкові поплакати за своєю вітчизною — справді-бо не кожен нині за нею плаче. Навіть опинившись в чужих краях. Хіба що сентимен— тальний чорт іншопланетнин, який за віки так і не став на планеті Земля своїм…
Чи ми, люди, того не захотіли?