О.М. — Ви, мабуть, згодні з тим, що проблематика наукової фантастики невичерпна. Але, які саме напрями наукової фантастики, на вашу думку, найбільш перспективні?
Р.Б. — Гадаю, вона повинна й надалі намагатися вирішити всі ті проблеми, що їх я багато разів ставив і прагнув розв'язати у своїх творах. При цьому наукова фантастика має стати більш філософською і менш пишномовною. Я б сказав, що їй треба багато в чому бути метафізичнішою.
О.М. — Тобто заглиблюватися в сутність, в першопричини речей?
Р.Б. — Саме так. Адже, переміщуючись Всесвітом, ми зовсім не розуміємо його. Незалежно від того, яку концепцію Всесвіту, сотворіння світу, Бога, енергії життя люди сповідують, вони простодушно кажуть: "Ми його не знаємо. Всесвіт існував завжди". І ми б'ємося головою об мур світобудови, прагнучи дізнатись, навіщо ми тут, в чому полягає наша відповідальність... Мені здається, що якраз наукова фантастика — засіб прилучити себе до космічної релігії в первісному розумінні цього поняття, тобто співставити себе з життєвою реальністю, з космосом, об'єднати все це разом, зібрати воєдино, як у лікторській фасції — давньоримському символу єдності. Релігія космосу — це коли ми дивимось на Всесвіт, бачимо, як ми здійснюємо в ньому космічну мандрівку, і намагаємось усвідомити, що ж усе це означає. Боюсь, ми так ніколи й не усвідомимо цього. Та на мій погляд, це — заманлива перспектива для наукової фантастики і для всіх нас.
О.М. — Чи можливо, на вашу думку, поєднати наукові погляди на світ, які лежать в основі наукової фантастики, з вірою в Бога, в Творця?
Р.Б. — Можна спробувати. Все, що я кажу, — тільки здогади...
О.М. — Скажіть, містере Бредбері, а ви — людина віруюча?
Р.Б. — Гадаю, що так. В кращому розумінні цього. Це означає, що кожен з нас хоч би раз чи двічі на день у таку ось чудову погоду, як сьогодні, мусить сказати сам собі: "Я щасливий, що я тут". Це і є релігія. Ви дякуєте погоді, дякуєте Всесвітові... Люди вірують тому, що в них є потреба бути комусь вдячними. Ми не знаємо, як дякувати, як виявити свою радість, і ми робимо це через мистецтво, через дружбу, через сім'ю, ми дякуємо за те, що маємо все це. Не було такого дня в моєму житті, коли я не був вдячний за те, що народився і можу тут бути. І це також накладає великий тягар відповідальності на мою поведінку і творчість: удосконалювати світ, робити його кращим, аж поки я не полишу його. Я не висловлюю всі ці думки надто серйозно. Я веду мову про це і ніби бачу перед собою дитину, яка бавиться на моріжку: думки повинні передаватися легко, вільно і приємно, без мудрствування і прагнення самоствердження. Якщо намагатися робити добро, виявляючи при цьому свій інтелект і високу думку про себе, цим можна тільки образити. Тобто не можна сприймати себе надто серйозно. Інакше кажучи, треба грати в життя, грати в інтелект, грати в ідеї, — тоді люди прийдуть і слухатимуть вас. Якщо ж вони побачать, що ви свідомо прагнете зробити їх кращими, вийде та сама ситуація, як у школі, коли вчитель намагається напучувати школяра, а той опирається. Отже, я мушу примусити вас повірити в любов, у життя, в ідеї, роблячи вигляд, що все це для мене не важливо, а насправді, ой, як важливо!
О.М. — Життя все більш ускладнюється. Як ви вважаєте, містере Бредбері, чи може художня література зробити життя людини щасливішим?
Р.Б. — Великі письменники представляють нам життя як метафору. І якщо метафора гарна й точна, це допомагає подолати чимало проблем, яких у всіх нас, і чоловіків, і жінок, так багато. У "Війні і мирі" Толстого ми впізнаємо самих себе, чи плачемо й сміємось над собою. Оце і допомагає нам у житті, у спілкуванні з іншими людьми. Коли якийсь чоловік говорить чарівній жінці, своїй дружині, словами Шекспіра, що він її кохає, то це звучить, як справжня поема. Усі великі російські поети говорили про високе кохання, і у піснях теж про це співається. Без літератури ми німі. Я стаю щасливішим від того, що можу говорити й висловлювати істину. Література допомагає вже тим, що людина може сказати: "О, інші теж пройшли через те, що судилося й мені. Я самотній, переді мною смерть і агонія, але ж інші теж..."
Я був дуже бідний, не мав грошей, але так захопився писанням, що не зважав на злигодні. Коли ви займаєтесь улюбленою справою, ви не помічаєте, що у вас немає грошей, становища... І якщо ви кохаєте і вас кохають — то це справжня фантастика! Коли ми з дружиною побралися, у нас не було ані шеляга. Кожний тиждень був для нас випробуванням долі, жінка працювала, допомагаючи мені закінчити роман, а вже потім з'явилися гроші.
Отож я й кажу, що література певною мірою, хоч і не завжди, може зробити життя простішим, допомогти відкинути все незначне, зрозуміти, що таке любов і як можна її завоювати, що означає фах, яким ти хочеш оволодіти. Що означає вдалий шлюб і що таке гарна сім'я. За допомогою літератури ми можемо подивитись на все це і сказати, наскільки воно різниться від того, що я маю, від моєї родини, від мого батька, від моєї матері, моїх дітей. Це найголовніше.
О.М. — Тобто література як модель для наслідування або відштовхування? А як щодо активного формування свідомості, особистості, характеру?
Р.Б. — Вчені спільно з письменниками полегшують людям життя. Сьогодні медики наступають на смерть, виліковують від небезпечних хвороб у багатьох регіонах світу, прагнуть перемогти рак. Коли я з'явився на світ, діти гинули від скарлатини, мій брат і сестра померли від інфлюенци, але тепер такого вже не трапляється, кількість дітей зростає. Діти вже не гинуть, як раніше. І ми продовжуємо працювати над цими проблемами. Дві речі відбуваються, дякувати Бога, одночасно: наука лікує нас за допомогою ліків, а література, якщо ви завдяки науці маєте здорове тіло, виліковує розум. Ми працюємо над тим самим, але вчені опікуються тілом людини, а ми, письменники, — її розумом.
О.М. — Яким ви, містере Бредбері, бачите ХХІ сторіччя, враховуючи тривожний стан екології, небезпеку СНІДу, воєнну загрозу?..
Р.Б. — Люди подолають все. Ми повинні вірити, що здатні зробити можливе і неможливе. Я ек раз стикався у життя з такою ситуацією, що коли твердо скажеш собі: "Я це зроблю!", то справді щастить все здійснити.