— О, як мало знають ті, хто ніколи не кохав! Мені здається, ніхто ще не описав правильно кохання, навряд чи можна описати це ніжне, радісне, нестерпне почуття, і хто пережив його хоч раз, той не стане відтворювати його в словах. Навіщо оці передмови, описи? Навіщо оця непотрібна красномовність? Кохання моє безмежне... Прошу, благаю вас,— вимовив нарешті Старцев,— будьте моєю дружиною!
— Дмитре Іоничу,— сказала Катерина Іванівна з дуже серйозним виразом, подумавши,— Дмитре Іоничу, я дуже вам вдячна за честь, я вас поважаю, але...— вона підвелась і говорила стоячи,— але, пробачте, бути вашою дружиною я не можу. Будемо розмовляти серйозно. Дмитре Іоничу, ви знаєте, над усе в житті я люблю мистецтво, люблю, шалено люблю музику, їй я присвятила все своє життя. Я хочу бути артисткою, я хочу слави, успіхів, свободи, а ви хочете, щоб я продовжувала жити в цьому місті, продовжувала це пусте, безкорисне життя, яке стало для мене нестерпним. Стати дружиною — о ні, пробачте! Людина повинна прагнути вищої, блискучої мети, а родинне життя зв'язало б мене навіки. Дмитре Іоничу (вона ледь-ледь посміхнулась, бо, сказавши "Дмитре Іоничу", згадала "Олексій Феофілактович"), Дмитре Іоничу, ви добра, благородна, розумна людина, ви найкращий з усіх...— у неї сльози навернулись на очі,— я співчуваю вам всією душею, але... але ви зрозумієте...
І, щоб не заплакати, вона відвернулась і вийшла з вітальні.
У Старцева перестало тривожно битися серце. Вийшовши з клубу на вулицю, він насамперед зірвав з себе твердий галстук і зітхнув на повні груди. Йому було трошки соромно, і самолюбство його було ображене,— він не думав, що вона відмовить йому,— і не вірилось, що всі його мрії, страждання і сподівання закінчилися так безглуздо, наче в маленькій п'єсі в аматорській виставі. І шкода було свого почуття, оцього свого кохання, так шкода, що, здається, взяв би та й заридав або з усієї сили вдарив би парасолькою по широкій спині Пантелеймона.
Днів зо три у нього справа валилася з рук, він не їв, не спав, але, коли до нього дійшла чутка, що Катерина Іванівна поїхала в Москву вступати в консерваторію, він заспокоївся і зажив, як і раніше.
Потім, інколи згадуючи, як він блукав по кладовищу або як їздив по всьому місту і розшукував фрак, він ліниво потягувався і говорив:
— Але який же клопіт!
IV
Минуло чотири роки. У місті в Старцева була вже велика практика. Щоранку він спішно приймав хворих у себе в Дяліжі, потім їхав до міських хворих, їхав уже не парою, а тройкою з бубонцями, і повертався додому пізно вночі. Він потовстішав, погладшав і неохоче ходив пішки, бо хворів на задишку. І Пантелеймон теж потовстішав, і чим він більше ріс ушир, тим сумніше зітхав і бідкався на свою гірку долю: їздити остогидло!
Старцев бував у різних домах і зустрічав багато людей, але ні з ким не товаришував близько. Обивателі своїми розмовами, думками про життя і навіть своїм виглядом дратували його. Досвід помалу навчив його, що поки з обивателем граєш у карти або закусуєш з ним, то це мирна, благодушна і навіть недурна людина, але досить тільки заговорити з ним про щось неїстівне, наприклад, про політику або науку, як він заходить в безвихідь або заводить таку філософію, тупу і злу, що лишається тільки рукою махнути та й відійти. Коли Старцев намагався заговорити навіть з ліберальним обивателем, наприклад, про те, що людство, хвалити бога, йде вперед і що згодом воно обходитиметься без паспортів і без смертної кари, то обиватель дивився на нього скоса й недовірливо і запитував: "Виходить, тоді кожен може різати на вулиці кого завгодно?" А коли Старцев у товаристві, під час вечері або чаювання, говорив про те, що треба працювати, що без праці жити не можна, то кожен вважав це за докір і починав сердитись та настирливо сперечатися. При всьому тому обивателі не робили нічого, анічогісінько, і не цікавились нічим, і ніяк не можна було придумати, про що говорити з ними. І Старцев уникав розмов, а тільки закусував і грав у вінт, і коли заставав в якому-небудь домі родинне свято і його запрошували до столу, то він сідав і їв мовчки, дивлячись у тарілку; і все, що в цей час говорили, було нецікаве, несправедливе, безглузде, він почував роздратування, хвилювався, але мовчав, і за те, що він завжди суворо мовчав і дивився в тарілку, його прозвали в місті "поляк надутий", хоч він ніколи поляком не був.
Від таких розваг, от як театр і концерти, він ухилявся, але зате у вінт грав щовечора, години по три, з насолодою. Була у нього ще одна розвага, в яку він втягнувся непомітно, потроху, це — вечорами виймати з кишень папірці, добуті практикою, і, траплялось, папірців — жовтих і зелених, від яких пахло духами, і оцтом, і ладаном, і ворванню,— було понапихувано по всіх кишнях карбованців на сімдесят; і коли збиралося кілька сотень, він відвозив у "Товариство взаємного кредиту" і клав там на поточний рахунок.
За всі чотири роки після від'їзду Катерини Іванівни він був у Туркіних тільки двічі: на запрошення Віри Йосипівни, яка все ще лікувалась від мігрені. Щоліта Катерина Іванівна приїжджала до батьків у гості, але він не бачив її ні разу; якось не випадало.
Та от минуло чотири роки. Одного тихого, теплого ранку в лікарню принесли листа. Віра Йосипівна писала Дмитрові Іоничу, що дуже скучила за ним, і просила його неодмінно відвідати її і полегшити її страждання, і, до речі ж, сьогодні день її народження. Внизу була приписка: "До маминого прохання долучаюсь і я. К."*
Старцев подумав і увечері поїхав до Туркіних.
— А, здрастуйте, будь ласка,— зустрів його Іван Петрович, усміхаючись самими тільки очима.— Бонжурте.
Віра Йосипівна, вже дуже постаріла, з білим волоссям, потиснула Старцеву руку, манірно зітхнула і сказала:
— Ви, докторе, не хочете розважити мене, ніколи в нас не буваєте, я вже стара для вас. Та от приїхала молода, може, вона буде щасливіша.
А Котик? Вона схудла, зблідла, стала вродливіша й стрункіша; але це вже була Катерина Іванівна, а не Котик; вже не було колишньої свіжості і виразу дитячої наївності. І в погляді, і в манерах було щось нове — несміливе й винувате, паче тут, у домі Туркіних, вона вже не почувала себе вдома.