— Як вони усі на лежанках вигрівалися та пакульські побрехеньки лузали навпополам з гарбузовими зернятами, а я ночами сама-самісінька і в дощ, і в хвищу ходила за п'ять кілометрів у Чорторийську школу, то ніби так і треба було, мовляв, дурна Федора вище себе хоче стрибнути. А тепер, бач, коли стрибнула, роти пороззіпали: не в грошах щастя… А за чиї ж гріхи я місила грязюку між Чорторийкою і Пакулем, за чиї гріхи од вовчого виття на верби тікала, за чиї гріхи біля каганця над книгами ночі просиджувала? Тепер іду з ридикюлем по базару, а ті, що тоді на кпини брали, баби бабами, закушкані, в пакульськім багні по коліна, перешіптуються біля возів: "Дора, Дора, Дора…" А як в'їду в Пакуль на власній автомашині, вони за тинами лікті собі гризтимуть і самих себе згризуть, а я з машини в обличчя сміятимуся: "Ось вам — Фе-дора! З'їли?" Мо', я заради цієї хвилини і город городила, може, я тільки заради цього й живу! А він: "Не в грошах щастя!.." А мо', в твоїй дурній балачці? У-топлю-ся!..
Тітка Дора метнулася з кімнати на кухню і стрибнула сторч головою в ночви, повні води. Плавати не вміла, тож каменем пішла на цинкове дно. Коли ми з дядьком Денисом підбігли й схилилися над ночвами, вона, конвульсійно відштовхнувшись від дна, спливла, мов корок, над гладінню води. Вхопивши повітря, тітка Дора знову було заголосила, проте нездоланна сила земного тяжіння потягла її на дно ночов і тільки гойдливі кола та бульки на водянім дзеркалі свідчили, що десь там, у глибинах, гойдається на терезах випадку тітчине життя. Дядько вхопив з мисника друшляк, чиргикнув ним по дну ночов і впіймав утопленицю, буцім рибу в підсаку. Тітка Дора стояла на підлозі, і вода струменіла з неї шумними потоками, а фарба з брів та губ темно-червоними їдкими плямами розпливалася по мокрому крепдешину.
Почуваючись винним у вечірньому бешкеті, я, мов кіт, що нашкодив, бігма чкурнув на піч, за комин, де відтепер була моя резиденція. Готували молоді Солом'яники на керогазі, а піч топили перед великими святами, і черінь був холодний; я застеляв його материною куфайкою та дядьковою шинелею, накривався пакульським рядном, а під голову замість подушки щоночі лягала чергова недочитана книга. Черені мені вистачало, якщо я лягав наскіс, з кутка в куток печі; два інші кутки, і комин, і підвіконня крихітного віконечка, що дивилося в город, і закапелки були закладені книгами, що їх я наносив з семи ирійських бібліотек і ковтав швидше, аніж Нерон-Балалайка мух. Я читав усюди — за обіднім столом, по дорозі до школи, на уроках під партою, навіть на уроках фізкультури, на багатокілометрових дистанціях, і, звичайно, за комином на холоднім черені, засвітивши парафінову свічку, коли тітка Дора, повернувшись з пивниці, задля економії сердито клацала вимикачем.
Але сьогодні я був не в гуморі, сотні кішок з нявкотом та писком шкребли душу. Я ліг між книжкових пак за комином і стомлено заплющив очі.
…Принеси картоплі з погріба! — гукне вранці тітка Дора. Я спущуся по заінених сходах мурованого льоху. З-за оббитих залізом дверей на мене війне вогкістю, гнилизною й вином, що його давить з гнилих яблук дядько Денис. Я піду між пузатих бочок та сулій по льохові, якому нема кінця. Дід Єврась божився, що у війну, полюючи на партизанів, тут загубився німецький дивізіон з п'ятьма танками і досі про нього ні слуху. Я наберу корзину картоплі і вже прямцюватиму назад на світло дверей, коли ненароком штовхну муровану стіну і опинюся в холоднім, хмурім казематі, в потаємних печерах, що існують під Ирієм з часів татарських набігів, і побачу в напівтьмі скрині з коштовностями та золотом, скарби прадавніх ирійців і три чорні тіні в німецьких касках біля скринь зі скарбами, залишки німецького легіону, що загубився в льохові Солом'яників. Вони підуть на мене, викрешуючи іскри кованими чобітьми, і я згадаю, як бився з гімназистиком Павка Корчагін, ударю знизу в підборіддя вагою усього тіла, фашист випустить з рук автомата і впаде навзнак. Я підхоплю зброю і двоє останніх фашистів покірно піднімуть руки, третій очуняє і теж здасться, я накажу їм узяти скрині зі скарбами на плечі й поведу нагору, а в дядьковім городі один з фашистів, той, якого я ударив, вихопить пістолета і вистрелить у мене, але пізно: фашистів оточать підняті по тривозі наші солдати, а мене, пораненого, перев'язуватиме дівчина з календаря. У школі я нікому не признаюся, хай вони про все дізнаються з газет. Золото й коштовності я подарую державі, а собі залишу на денці скрині і то не для себе, а щоб поїхати в Пакуль і сказати пакульцям: ось золото, збудуйте дорогу з Ирію в Пакуль…
Я ще не знав, не розумів, не замислювався, навіщо мені раптом ця дорога — з Ирію в Пакуль, але з тою думкою і заснув, утихомирений, майже щасливий.
СОЛОМ'ЯНИКИ З ВУЛИЦІ СОЛОМ'ЯНОЇ
Сто тридцять сім разів офіційно перейменовували Солом'янку, але вона вперто й несхитно трималася за родиме ймення і сто тридцять сім милозвучних витворів колективного міськрадівського розуму, на папері народившись, на папері й всохли.
Бо Солом'янка інтуїтивно тяжіла до традиційного, не дошукуючись, прогресивно воно чи пережиткове. Історія Солом'янки, що потроху нанизувалася на мій жадібний розум, підтверджувала цю тезу багатьма прикладами.
Уже за моєї пам'яті постановили забрукувати початок Солом'яної вулиці; проте скалкувате каміння, що його встигали настелити за робочий день шляховики, до ранку розбредалося по погрібах солом'янчан, які квасили те каміння в торішнім капустянім розсолі і збували на базарі за кислі шуляки, а з жорстви — гнали горілку.
Надумала було влада пустити по Солом'янці автобус — автобус безслідно зник; шофер з кондуктором сьомого дня, перед авансом, з'явилися на автобусній станції, опухлі від перепоїв та похміль; автобус випадково надибав контролер електроконтори — він слугував одному з солом'янчан за літню кухню.
Жодна людина ще не перебрела Солом'янки з кінця в кінець — про Південний полюс і навіть про захмарену Венеру в Ирії знали докладніше, аніж про передмістя. Солом'янка не мала кінця, як не мала початку: її приземкуваті, в червоних та зелених картузах дахів будиночки вервечилися доокруж міста і звільна розпросторювалися по довколишніх пагорбах, ярках, перелісках, річищах і левадах. Час од часу Академія наук та місцеві ентузіасти організовували експедиції на Солом'янку. Тоді під вербою, де Солом'яна вулиця перехрещувалася з міською магістраллю і де була остання зупинка міського автобуса, виростали, мов гриби, брезентові намети, а в продуктовому магазинчику на розі вулиць товпилися молоді люди з борідками та в темних окулярах. Проте жодна з тодішніх наукових експедицій не змогла похвалитися значними відкриттями — Солом'янка виснажувала швидше, аніж арктичні крижані поля. А одна експедиція так і загубилася в лабиринті вуличок, провулків та сліпаків; через багато років, уже в нинішні часи, проектники, що накидали план нового Ирійського мікрорайону, здибалися з керівником нещасливої експедиції, кандидатом географічних наук — він був у солом'янчанина за сторожового пса, день і ніч сидів на ланцюгові біля дощатої будки, їв із іржавої німецької каски і став такий лютий, що вкусив молодого архітектора, який безпечно підійшов, забачивши на грудях людини-пса університетський значок. Архітектор невдовзі помер від сказу. Про інших членів експедиції тепер відомо, що вони пристали в прийми до солом'янських рожевощоких дівчат, викохують на городах полуниці й думати забули про розвій географічних наук.