Кетлін, дочка Улігена — символічний образ Ірландії.
того, щоб Kathleen пі Houlihan не експортувала найдорожчого — своїх дітей. Поїдьте до Коннемари, отче,— там стільки гарних краєвидів і так мало людей, ви, певно, ще ніколи такого не бачили; може, ви відправите в нас службу божу, тоді побачите й мене, як побожно стою я навколішках.
— Але ж ви не віруєте в бога.
— Невже ви вважаєте, що я можу дозволити собі так поставитись до своїх батьків, щоб не піти до церкви? "Наша люба дівчинка така ж побожна, як і досі; гарна дитина". А бабуся поцілує мене, коли я від'їжджатиму, благословить і скаже: "Будь такою ж побожною, як ти є, моє любе дитя". ...Знаєте, скільки онуків у моєї бабусі?
— Дитино, дитино,— тихо промовив священик. Сигарета спалахнула, знов освітивши суворий профіль.
— Тридцять шість онуків має моя бабуся, тридцять шість; мала тридцять вісім: одного підстрелили в бою за Англію, другого потоплено в англійському підводному човні — а тридцять шість іще живуть: двадцять у Ірландії, решта...
— Є країни, що експортують гігієну й думки про самогубство, атомну зброю, автомати, машини...
— О, я знаю,— відповів чистий, ніжний дівочий голос,— це все знаю: в мене в самої брат священик, ще й два двоюрідні — тільки вони з усіх родичів і мають авто.
— Дитино...
— Спробую трохи поспати. На добраніч, отче, на добраніч.
Вогник сигарети перелетів через поручні, сіро-зелена ковдра тісніше обгорнула вузенькі плечі, голова священика захиталася, ніби осуджуючи такі слова, з боку в бік; може, це був ритм руху судна, в такт якого вона хиталася.
— Дитино,— тихо промовив він іще раз, але, не почувши відповіді, зітхнув, відхилився назад і підняв комір пальта; чотири шпильки погойдувалися на п'ятій, зашпиленій про всяк випадок у відлогу пальта, погойдувалися на всі боки під легкими струсами пароплава, що плив у сірий морок в напрямку Острова святих.
2
ПРИЇЗД. II
Чашку чаю я одержав десь перед сходом сонця, коли щулився від холоду під західним вітром, а Острів святих ховався тим часом від сонця у вранішніх сутінках; на цьому острові живе єдиний у Європі народ, який ніколи не вів загарбницьких воєн, хоч його самого поневолювали кілька
азів — датчани, норманни, англійці,— а він посилав тільки священиків, ченців, місіонерів, які, дивно обминаючи Ірландію, несли дух фіванського аскетизму в Європу; понад тисячу років тому тут, так далеко від центру материка, немов якийсь ексцентрик, що вимчав далеко в Атлантику, розташовувалось палаюче серце Європи...
Чимало сіро-зелених ковдр вкутували вузенькі плечі, чимало суворих профілів бачив я, а на декількох піднятих комірах священиків — зашпилену про всяк випадок шпильку, і на ній тихенько погойдувалися дві, три, чотири шпильки... вузькі обличчя, заспані очі, в білизняній корзині немовля, що ссе свою пляшечку з соскою, а батько тим часом даремно добивається біля чайного прилавку пива. Вранішнє сонце вихопило з імли білі будинки, назустріч судну біло-червоно блимав маяк, пароплав, повільно відсапуючись, заходив у порт Дан-Лере. Чайки вітали його, з'явився сірий силует Дубліна, знову зник — церкви, пам'ятники, газгольдери; з деяких коминів повільно піднімалися вгору струмені диму; час снідати, але не для всіх — Ірландія ще спала, носії біля причалу продирали очі від сну, шоферів таксі проймав холодом вранішній вітер. Сльозами ірландці вітали батьківщину і тих, хто повертався на неї. Наче м'ячики, злітали в повітря то тут, то там імена.
Зморений доплентавсь я з корабля до поїзда, проїхавши трохи, вийшов, хитаючись, на темному великому вокзалі Вестланд Pay, а потім на вулицю; саме в цю мить у чорному будинку навпроти якась молода жінка забирала з підвіконня в кімнату оранжевий глечик з молоком і посміхнулася до мене, а я посміхнувся їй у відповідь.
Якби моя наївність була така ж непохитна, як у того німецького підмайстра, що вивчав у Амстердамі життя і смерть, бідність і багатство пана Каннітферштана то я міг би вивчати в Дубліні життя і смерть, бідність, славу й багатство пана Соррі2, бо хоч би кого про що не спитав, чув у відповідь коротке: "Sorry". Хоч я й не знав напевне, проте зрозумів, що між сьомою і десятою годинами ранку ірландці схильні до лаконічності, тож вирішив поки не застосовувати своїх обмежених мовних знань, а з сумом погодити
2 Перепрошую, вибачте (англ.).
ся, що Моя наївність не така непохитна, як у того достойного заздрощів тутлінського підмайстра, що потрапив до Амстердама. А як приємно було б спитати: "Чиї то величезні кораблі в порту?" —"Sorry".— "Чиї ото обдерті, босоногі дітлахи?" — "Sorry".—"А хто ж ото стоїть самотньо на вранішньому холоді високо вгорі на колоні?" —"Sorry".— "Хто цей юнак, що, їдучи в тамбурі автобуса, напрочуд схоже імітує у вранішній імлі стрілянину з автомата "тах-тах-тах-тах?" —"Sorry".— "А хто так рано мчить верхи в сірому циліндрі, з паличкою в руках крізь вітер і млу?" —"Sorry".
Я вирішив більше довіряти своїм очам, аніж своєму язику та чужим вухам, і розпочати вивчення вивісок крамниць, і ось вони рушили мені назустріч — бухгалтери, шинкарі, торговці овочами: Джойси та їтси, Маккарті та Моллої, О'Ніли та О'Коннори, здається, навіть сліди Джекі Кугана вели сюди, і я змушений був визнати, що чоловіка, угорі на колоні, який ще й досі самотньо стояв під пронизливим вранішнім вітром, звуть не Соррі, а Нельсон.
Я купив собі журнал під назвою "Айріш дайджест" і спокусився на вивіску, яка обіцяла "Bed and breakfast re-sonable" — "Пристойний нічліг і пристойний сніданок" — переклав я собі'цю обіцянку і зважився спочатку на сніданок.
Якщо чай на континенті своїм забарвленням нагадує пожовклий бланк поштового переказу, то тут на цих островах, західніше Остенде, він схожий на темні барви російських образів, крізь які просвічує золото, поки молоко не надасть йому відтінку, подібного до кольору шкіри гладкого немовляти; на континенті чай подають ріденький, зате у коштовній порцеляні, а тут із погнутих бляшаних чайників на радість чужинцеві байдуже наливають у товсті фаянсові чашки божественний напій, та ще й за безцінь.
Сніданок був смачний, чай гідний своєї слави, а на додаток зовсім безкоштовно ще й усмішка молоденької ірландки, яка подавала його.