— Привіт, Філе.
— Алло,— озвався він заспаним голосом.— Хто це?
— Це я, Олівер.
— Олівер! Щось сталося з Дженні? — запитав він злякано. Якщо він питає мене, то, значить, її там немає.
— Гм... Та ні, Філе, ні.
— Дяка богові. Як вам ведеться, Олівере?
Довідавшись, що донька жива й здорова, він заговорив звичним дружнім тоном. Наче його й не розбудили серед ночі.
— Чудово, Філе, у мене все гаразд. Чудово. Слухай, Філе, Дженні тобі телефонує?
— Де там у біса телефонує,— відповів він на диво спокійно.
— Що ти хочеш сказати?
— Бісова дівчина могла б дзвонити частіше. Все-таки я їй не чужий. Якщо людина може водночас заспокоїтись і перелякатися, то саме таке було зі мною.
— Вона там коло тебе? — запитав він.
— Га?
— Поклич її до телефону. Я її сам вилаю.
— Не можу, Філе.
— Вона що — спить? Якщо спить, то не треба.
— Спить,— сказав я.
— Слухай ти, негіднику.
— Що, сер?
— Невже Кренстон так з біса далеко від вас, що ви не можете приїхати сюди у неділю? А ні, то я приїду до вас.
— Ні, Філе. Краще ми приїдемо.
— Коли?
— Якось у неділю.
— Не треба мені "якось". Слухняний зять не каже "якось". Він каже "наступної". Наступної неділі, Олівере.
— Гаразд, сер. Наступної неділі.
— О четвертій годині. Але їдь обережно. Добре?
— Добре.
— І наступного разу замовляй розмову в кредит. Він поклав трубку.
Я стояв серед темної площі самотній, наче на безлюдному острові, не знаючи, що робити далі. До мене підійшов якийсь кольоровий хлопець і запропонував сигарети з маріхуаною. Я механічно відповів: "Не треба, дякую, сер".
Тепер я йшов поволі. Чого мені поспішати в порожню квартиру? Була пізня ніч, і я аж задубів — більше від страху, ніж від холоду (хоча, повірте мені, погода стояла холодна). Коли я підійшов до ґанку, мені здалося, що на східцях хтось сидить. Та ні, мабуть, привиділося, бо фігура була зовсім непорушна.
Але це була Дженні.
Вона сиділа на верхній сходинці.
Я був такий втомлений, що не міг злякатися, такий радий, що не міг говорити. Я сподівався — вона тримає в руці щось важке і вдарить мене по голові.
— Джен?
— Оллі?
Обоє ми говорили так тихо, що в голосі не чулося ніяких емоцій.
— Я забула ключа,— сказала Дженні.
Я стояв біля ґанку, боячись запитати, чи давно вона тут сидить, знаючи тільки одне: я її страшенно скривдив.
— Дженні, я так шкодую...
— Не треба! — перебила вона мене і тихо промовила: — Кохання — це коли ні про що не шкодуєш.
Я піднявся сходами і спинився біля неї.
— Я піду спати. Гаразд? — сказала вона.
— Гаразд.
Ми зайшли в помешкання. Роздягаючись, вона лагідно подивилася на мене.
— Я знаю, що кажу, Олівере.
На цьому все скінчилося.
14
Лист прийшов у липні.
З Кембріджа його переслали в Денніс-порт, отож звістка дійшла до мене з запізненням на один день. Я помчав у школу до Дженні, яка наглядала за дітьми, що грали, здається, в кікбол, і сказав їй, наслідуючи голос Богарта[17]:
— Ану за мною.
— Що таке?
— Ану за мною,— повторив я так владно й наполегливо, що вона пішла слідом за мною до берега.
— Що сталося, Олівере? Ради бога, скажи мені, що сталося.
Я прямував далі, до причалу, твердою ходою.
— Сідай у човен, Дженніфер,— звелів я, вказуючи рукою з листом, якого вона ще не побачила.
— Олівере, я ж повинна наглядати за дітьми,— запротестувала вона, але слухняно ступила в човен.
— Біда мені з тобою, Олівере. Чи зрештою поясниш, що сталося?
Ми відпливли на кількасот ярдів від берега.
— Я маю розповісти тобі дещо,— сказав я.
— Невже ти не міг розповісти на суходолі? — викрикнула вона.
— Звичайно, не міг,— крикнув я теж (ми не сердились, а тільки намагалися перекричати сильний вітер).— Я хотів бути з тобою сам на сам. Подивися, що я одержав.
Я помахав конвертом. Вона відразу розпізнала друкований заголовок.
— Ага, юридичний факультет Гарварда! Тебе, мабуть, вигнали?
— Не вгадала, бісова оптимістко,— викрикнув я.— Спробуй ще раз.
— Ти перший на своєму курсі!
Мені стало майже соромно сказати їй правду.
— Не зовсім. Третій.
— Он як! — сказала вона.— Тільки третій?
— Послухай-но, все ж таки це означає, що я працюватиму в цьому бісовому журналі, у "Юридичному віснику!" — вигукнув я.
Вона сиділа з абсолютно байдужим виглядом.
— Ради бога, Дженні,— заблагав я,— скажи хоч що-небудь.
— Не скажу, аж доки не побачу двох перших студентів,— відмовила вона.
Я подивився на неї, сподіваючись, що вона розпливеться в усмішці, яку — я знав це — вона стримує.
— Ну ж бо, Дженні! — просив я.
— Я іду. Прощавай,— сказала вона і зразу ж стрибнула у воду. Я стрибнув за нею, і наступної миті ми реготали обоє, вчепившися за борт човна.
— Ага,— сказав я, здобувшися на досить вдалий дотеп,— заради мене ти ладна кинутись у воду.
— Не будь занадто самовпевнений,— відповіла вона.— Ти ж тільки третій.
— Слухай-но, ти, негіднице...
— Що таке, мерзотнику?
— Я завдячую тобі з біса багато чим.
— Ти кажеш неправду, мерзотнику, неправду.
— Неправду? — запитав я здивовано.
— Ти зобов'язаний мені всім.
Того вечора ми на радощах сійнули грішми — витратили двадцять три долари в шикарному ресторані у Ярмуті, де замовляли навіть омарів. Дженні вирішила не хвалити мене, аж поки довідається, хто ті два студенти, що, як вона висловилася, "випередили мене".
Напевно це видасться вам дурістю, але я так любив її, що, коли ми повернулися до Кембріджа, відразу побіг розвідати, хто ті два студенти. Мені полегшало, коли перший, Ервін Бласбенд,— він закінчив Сітіколедж 1964 року,— виявився книжним хробаком, очкастим хлопцем того неспортивного типу, який їй зовсім не подобався. Студент номер два була дівчина, Белла Ландау, закінчила 1964 року Брін Мор. Отже, все вийшло на краще, оскільки Белла скидалася на суху рибину (як усі студенти юридичного факультету), і я міг досхочу подратувати Дженні, розповідаючи їй "подробиці" того, що відбувалося пізно ввечері в Геннет-хаузі, де містилася редакція "Юридичного вісника". А сиділи ми справді допізна. Нерідко я приходив додому о другій або й третій годині ночі. У нас було шість спецкурсів, та ще доводилось редагувати "Юридичний вісник", а ще я написав статтю (Олівер Берретт IV. "Юридична допомога міській бідноті. На матеріалах, зібраних у районі Роксбері міста Бостона". Гарвардський юридичний вісник, 1966 р. № 3, стор. 861—908).