Києва, де судили його митрополит і весь духовний собор тамтешній і за вироком, апробованим і затвердженим од константинопольського патріарха, якому тоді малоросійське духовенство було підпорядковане, спалено його прилюдно з усіма писаннями його, сповненими безглуздих нісенітниць. Одібрані в поміщиків села названо описними государевими слободами і вилучено з підпорядкування малоросійським урядам, а підпорядковано окремій волосній конторі, заснованій у слободі Климовій під проводом відставних офіцерів, і названо її Конторою описних малоросійських розкольничих слобід. Назва розкольників приписувана була всьому селянству, що перебувало у віданні тої контори; а названо їх розкольниками тому, що численні акти їхні, або різноманітні толки, не підходять до жодної секти християнської чи деїстичної, а суть — одна маячня мужицька, взята з найгрубішого поганства і примножена безумними забобонами. Вона полягає у виборі ручних перстів, котрими б хрестилися сильніше, і в розборі образів угодничих та хрестів Христових; і котрий образ од інших старіший, багатший та потворніший, той у них і достойніший до почитания; хрест, що має більше кінців, є кращий од тих, що з чотирма кінцями, і їх дехто вважає за печать антихристову. Рівно і про книги християнські теж верзуть, що котра з них старіша і менше зрозуміла, та й святіша; і в таких розборах увесь їхній догмат полягає. Про суть же самої релігії та закон Християнський і поняття вони не мають, а ладні сперечатися за все з найбільшими богословами до шаленства і радше підуть на всякі муки, як признаються в тому, чого не розуміють. Розкольників тих намножилося в Росії в міру їх переслідування, а розбіглися з неї також в міру сих переслідувань. Вони наповнили зайдами своїми всю Польщу, Пруссію, Молдавію та Бесса-рабію; але потерпіли за них тільки поміщики малоросійські, та й то світські. А монастирі, що догодили були Меншикову, утримали їх назавжди в своєму селянстві і позбулися їх уже під час загальної своєї руїни.
Гетьман Скоропадський увесь 1715-й рік стояв із сильним корпусом військ своїх за Дніпром, біля Києва, і спостерігав за рухом польських вельмож, їхніх урядників та жовнірства, що ділили тоді між собою колишні малоросійські задніпровські полки, недавно їм од царя відступлені. Поступок той, звичайно, зроблено Речі Посполитій, себто на користь усієї нації польської, але вельможі, корис-таючись з тодішнього безвладдя, або межицарствія, на першому ж у них сеймі, задобривши примаса і урядників, що управляли сеймом, а раду їхню, що складалася звичайно з дрібної та вбогої шляхти, обдарувавши жупанами і вдовольнивши бенкетами, поділили полки ті поміж собою і затвердили поділ той сеймовою постановою під тим претекстом, що вони колишнє число війська козацького самі виставляти будуть для Речі Посполитої, володіючи ними без посередництва національних урядників. І, так заволодівши тими полками і час од часу роздрібнюючи їх поміж своїх родин, обернули, нарешті, тих козаків у своє селянство, і полки задніпровські таким чином знищено;
а тільки мали поміщики тамтешні по декілька козаків для своїх прислуг партикулярних під назвою службового хлопства. Урядники і значніші козаки полків задніпровських з особистого царського наказу року 1711-го вересня 23 дня до полковників — білоцерківського Антонія Танського і всіх інших, покинувши на Задніпров’ї нерухомі свої маєтності, перейшли на сей бік Дніпра і розташувалися в малоросійських та слобідських полках. Перехід той тривав і сього року під прикриттям корпусу гетьманського.
олки малоросійські, що працювали на лініях і каналах, поділені були на великі команди, або корпуси, і перебували біля Царицина під командою хорунжого генерального Івана Сулими та інженера на прізвисько Перра, де робили лінії од орд кубанських і рили канал, що мав злучити ріки Дон і Волгу. Над Ладозьким же озером командували ними, із зміною, по роках: наказний гетьман, полковник чернігівський Павло Полуботок, лубенський полковник Андрій Маркевич, наказний гетьман, полковник полтавський Іван Черниш. Вони осушували непрохідні багна і рили канали, якими мали проходити водні судна до Санкт-Петербурга, нового міста, побудованого государем на своє ім’я у північних багнищах, в гирлі ріки Неви, яке було споруджене майже все на палях та насипах і стало могилою численного народу, що згинув з вогкості, тяготи і холоднечі. Та од перських і гірських границь були начальниками над рікою Судаком протягом трьох років полковники: га-дяцький — Гаврило Милорадович і лубенський — Маркевич, і за них будовано фортецю Святого Хреста з іншими пограничними укріпленнями і висипано греблі з багатьма каналами та насипами.
к вернувся року 1718-го государ із чужих країв, де мандрував щось зо два роки, побувавши при тому у Франції і в столичному її місті Парижі, гетьман Скоропадський зі старшиною генеральною і полковниками вирушив до нього в Москву, щоб привітати його із щасливим поворотом з такої далекої подорожі і повідомити про все, що у відсутності його сталося в державі і на границях. Государ прийняв гетьмана і старшину його вельми прихильно, возив їх з собою до нового міста Санкт-Петербурга і там ласкавими прийнят-тями й такими ж частуваннями доволі їх ущасливив. Одначе вони вважали за превелике своє нещастя присутність свою на незвичайному суді, що відбувся тоді над царевичем Олексієм Петровичем, яким сього царевича засуджено на смерть, і 26 червня він помер. За вину царевичеві приписували виїзд його з Росії до Цісарії без відома й дозволу батька його і государя; а виїзд той учинив він немовбито на те, щоб уникнути зобов’язань на зречення своє од царства Руського і щоб після того піти в монастир і постригтися в ченці. Причина усунення царевича од наследства і престолу, хоч є таємниця непроникальна, але, судячи з зовнішніх обставин і з родинного стану фамілії царської, багато хто здогадався, що царевич засмутив тоді батька свого, заступившись за рідну свою матір, заслану в монастир, і що через те передав цар наследство своє іншим своїм дітям, що були од другого подружжя. Та хоч як там було, гетьман і старшина його зреклися присуду царевича на смерть, і коли в них одбираио про теє думку їхню, то проголосили з твердістю, що "судити сина з батьком і своїм государем вони жодної влади не мають, та й ніхто з громадян у такій важливій справі безстороннім суддею бути не може".