Гетьман, здобувши таку славетну звитягу над поляками, не був нею втішений, бо оточуючі його юрмами родини козацькі та всіх інших мешканців Малоросії, зібравшись з численних осель, спалених і сплюндрованих Четвертинським, приводили його до сліз. Вони волали до нього про поміч, а він не відав, чим такому ве-лелюдству пособити, а надто під близьку зимову пору. І так, забезпечивши їх достатніми харчовими припасами, добутими кіньми та волами, а найбідніших і грішми, звелів їм іти на зимівлю в селища Гадяцького і Полтавського полків, а навесні селитися вгору по ріках Сулі, Пслу та Ворсклі, на малоросійських, так званих була-винських, землях, про наділення якими дано в ті полки від гетьмана наказ. І сії вихідці, оселивши в тих місцях численні слободи, заклали основи трьох слобідських полків: Сумського,
Охтирського і Харківського, котрі, примножившись іншими малоросійськими вихідцями, дійсно створили ті три полки. І були полки сії з іншими такими ж полками під неодмінним командуванням гетьманів та урядів малоросійських і на всьому праві і привілеях малоросійських аж до часів пригоди гетьмана Самойловича; а з тої пори полковники тамошні, забажавши ліпше бути кожному з них маленьким самовладним гетьманом, ніж великому гетьманові коритися, просили од двору царського, або, краще сказати, від князя Голицина, котрий всім тоді керував, кожен собі особливі права, вилучені з підпорядкованості малоросійської. Землі ж, під сими полками зоставлені, називались тому Булавинськими, що належали вони булаві гетьманській і на них утримувались завжди гетьманські кінські і скотські також заводи і табуни волові та кінські всієї малоросійської артилерії і тут же табуни полкових артилерій Гадяцького, Полтавського та інших найближчих, і тому були на них численні хутори з мешканцями, згодом приписаними до тих полків.
ороль польський, отримавши повідомлення про останню поразку армії польської, що була під командою князя Четвертинського і складалася з найліпших польських сил, повелів по всьому королівству своєму бути другому посполитому рушенню на Малоросію. І між тим як у польських провінціях все було в русі і всяк, призначений у похід, озброювався, король зажадав особливий корпус військ німецьких від маркграфа бранденбурзького, котрий вважався в польській Пруссії васалом польським і прислав корпус свій під командою генерала Донгофа. Від герцога курляндського король також вимагав допоміжного корпусу; але як герцогство теє за правами своїми не зобов’язане давати війська поза державу, то король і Республіка Польська, ласкаво прохаючи герцога, зобов’язались письмово не вважати висилки тої за обов’язок, але за добру волю, учинену на прохання Польщі і відданості до неї курляндців. Гетьман, зі свого боку, не залишив також себе без приготування до оборони. Він, доповнивши полки свої, на місця вибулі, новими воїнами, підкріпив прикордонні міста сильними гарнізонами із міліції і достатньою артилерією зі всіма запасами і мав тоді готового війська в полі сімдесят три тисячі, які розташовані були на зимові кантонір-квартири від Дністра до ріки Прип’яті.
З перших чисел березня місяця
1651 року всі війська польські і козацькі були в русі і одне за одним назирали. Король польський, за відомостями, прямував походом своїм з головною армією до ріки Стиру, куди й інші його війська по границях своїх стягалися. Війська козацькі своїми корпусами збиралися в той же бік; хан кримський з двадцятитисячною армією своєю, йдучи по Дністру вгору, зійшовся з армією Хмельницького за день шляху від річки Стиру. Побачення хана з Хмельницьким було прикметним і, за визнанням знавців, не віщувало нічого доброго. Хан прийняв Хмельницького з удаваною ласкою, домагався від нього клятв на підтвердження обіцянок, сказаних Нагайбеку стосовно царства Астраханського, і не зводив з нього очей, зауважуючи вираз його обличчя. Хмельницький, викручуючись із того лабіринту, відповідав ханові завпеди двозначно і невизначено і обіцяв надалі докладніше над тим помізкувати. Прощання їх було доволі холодним, а такі ж і обнадіювання; одначе вибрали вони табір для обох військ, козацького і татарського, і розташували його над річкою Стиром, поміж боліт, при містечку Берестечку, де гетьман влаштував обози свої вагепбургом і закріпив їх окопами з артилерією, а хан поставив в’юки свої окремо від вагенбургу, позаду військ своїх, і вишикував їх батавою.
ід передових козацьких військ одержано вістку, що польська армія, завчасно переправившись через ріку Стир, іде понад тою рікою до Берестечка і рахують її до 300000. 11 числа травня стала вона на виду козацької і татарської армії і явила жахливе видовище блиском своїм і стогоном землі од велелюдства, а особливо од численної кінноти. Гетьман влаштував армію свою на правому фланзі татарської; піхоту примножив спішеною кіннотою, і поставив всередині розлогою і грубою фалангою з численною артилерією по фасах і насередині, і прикрив правий її фланг своєю кіннотою. Битва почалася о 9 годині ранку страшенною стріляниною з обох боків гармат і мушкетів. Поляки, маючи в центрі своєї армії прусські та курляндські війська, зайняли весь простір козацької і татарської армії іншими своїми військами, маючи намір оточити їх з усіх сторін, але положення багнистої місцини того не дозволяло. Піхота козацька на перших пострілах ударила в списи і перекинула піхоту німецьку, змішавши її і погнавши всередину польської армії; але в ту саму пору татарська армія, яка прикривала лівий козацький фланг, займаючи найвигідніші висоти, зійшла зі свого місця і попустила полякам атакувати піхоту тую у фланг і в тил, так що вона стала з трьох боків обнята і стиснена. Гетьман, запримітивши відступ татар, повів було частину кінноти своєї на їхнє місце позаду піхоти, але вже сюди пробитись не міг, і тому він з самою охоронною командою, віддалившись від армії своєї, поскакав шукати татар в інший бік, щоб умовити і упросити хана до повороту на своє місце. Кіннота козацька, спостерігшії, що гетьман віддаляється від армії, повернула слідом за ним, а піхота їхня стала тоді оточена з усіх боків. Вона, бувши звідусюди бита і полишена на конечну загибель, вирішила пробиватись до боліт і там очікувати останньої своєї долі. Німці кричали уже їй пардон, а поляки згоду, тобто вимагали віддатися в полон. Але вона, відповідаючи, що ліпше вмерти зі славою, як жити зганьбленою, зімкнулась тісніше і ручним боєм в списи та шаблі пробилась в густі лози, що облягали болото, і там укріпилась. Поляки, вважаючи, що та піхота уже в їхніх руках і вони завжди її можуть забрати в полон або перебити всіх до одного, залишили її в лозах до ранку, бо тоді було на заході сонця, а всі обози козацькі, що були в ваген-бургу з людьми тамошніми і всіма запасами, особливо з великою кількістю коней верхових і в’ючних, також вся артилерія з її обладунками дістались в руки польської армії.