Дніпра. Хмельницький після того обернувся був до Канева, щоб в ньому укріпитися або зібратися з новими силами, але старшина генеральний Лизогуб, зоставлений од Сомка в Ка-неві, засівши перед містом у байраках, зненацька напав на війська Хмельницького і їх розбив та розігнав на всі сторони; а сам Хмельницький, кинувшись у човна на березі Дніпра, врятувався ним на другий бік і перейшов потайки в монастир Лубенський до друга свого, архімандрита Амвросія Тукальського, якому колись зробив багато добра.
Доля Юрія Хмельницького химерна, дивовижна і перевершує всі несподіванки: два рази обраний був він на гетьмана цілою нацією і признаний нею, що гідний того; але два ж таки рази позбавлено його тої гідності з інтересів тої ж нації. Наостанку ще два рази піднесений був на той ступінь двома монархами, але жодною їхньою могутністю затверджений і утриманий на тому ступні не був. І так життя його було не що інше, як тільки іграшка фортуни змінливої. Після повторного позбавлення своєї гідності він не тільки занедбав усю пишноту й почесті світські, але і зрікся і самого світу і в жовтні місяці року 1663-го посвятився у ченці в тому Лубенському монастирі, де знайшов останнє своє пристановище. Щоб утекти від усього, що могло б збаламутити його в такому славному монастирі, яким був Лубенський, затаївся він вельми таємно у Мошнинській пустині, що нижче Канівського монастиря в лісах і байраках; але й тут лиха доля гнати його не вгавала. Під час страшних після його гетьманування в
Малоросії заколотів та змагань забрав його силоміць у монастирській пустині польський король Ян-Казимир і, по згоді та розгрішенні від чернецтва митрополитом київським Иосифом Ту-кальським, проголосив гетьманом, щоб утихомирити зворохоблений народ; одначе народ той, прийнявши його за гетьмана, вимагав з’єднатися з партією, що трималася сторони російської. І коли він на теє пристав і звернувся до міністерства російського, то, на донос наказного гетьмана задніпровського Тетері, підхоплений був знову в Польщу і враз із митрополитом Тукальським висланий в остроги та ліси жмудські. Нарешті, коли триваючі незгода й заколоти у Малоросії розпалювані були через приїзд з Москви воєвод і супротивні тому партії шукали протекції у Порти Османської, то султан турецький Соли-ман Третій зажадав од Польщі Хмельницького, і, на підставі статей Га-дяцьких, або Заславських, Портою та іншими державами гарантованих, проголосив його князем сарматським і гетьманом козацьким, і з допомогою паші сілістрійського та хана кримського увів його в Малоросію. Народ і війська тутешні, прийнявши з охотою Хмельницького, яко свого гетьмана, умовляли його поновити з царем московським договори його батька, при-обіцяні йому із скасуванням воєводства, і перебувати потім, як давніше, у злуці з Росією. Хмельницький, догоджаючи народові і не жалуючи самого себе, прихилився й на ті його бажання, але наказний гетьман Дорошенко, що прагнув, як і багато інших, справжнього собі гетьманства, схопивши Хмельницького, віддав ханові кримському, якии заслав його до міста Білгорода, і звідтіль узято його до Царгорода й ув’язнено в Єдикулі, або Семибаштовому замку, де утримувано чотирнадцять років, після чого заслано на один грецький острів, де він і помер паламарем в грецькому монастирі. І так, коли признавати, що в людстві панують щастя й нещастя, то вони обоє найвищою мірою шарпали бідолашного Хмельницького увесь його безталанний вік і, зробивши най-біднішим від усіх ірів на світі, повергли з тим у безодню лих без вороття.
І станнє знищення Юрія Хмельницького відродило у Малоросії страшне замішання, міжусобицю і всякого роду безладдя. Раптом постало в ній п’ять самовільно проголошених гетьманів, що вибрали собі різні партії і несамовиті протекції: один — турецьку, другий — польську, а третій — російську! Два з них були задніпровські полковники, Тетеря і Дорошенко, а два — сього-бічні полковники, колишній Сомко і ніжинський Васюта, та один із запорозьких осавулів — Іван Брюховець-кий. Сей, бувши у Юрія Хмельницького великим фаворитом і зрадником, зумів нажити великі гроші, і коли командир його та добродій поневірявся по байраках та по в’язницях, він тим часом зібрав собі найбільшу партію подарунками та могоричами, і тому обраний був гетьманом од найбільшого числа козаків, а паче од запорожців, які самочинно у вибори тії втрутилися, а перед тим вони того чужі були. Полковник Васюта, торуючи собі шлях у гетьмани, зробив донос цареві про незаконне обрання Брюховецького, узявши собі за оборонця впливового тоді архієпископа Мефодія; але цар, через розважність свою та справедливість, дав донощикові і оборонцеві таку резолюцію: "Понеже обрання гетьмана малоросійського згідно з договірними статтями славетного гетьмана Зиновія Хмельницького залежить од урядників і козаків тамтешніх, то не перешкоджати їм у тому ні в якому разі; і якщо Брюховецького обрано вже на гетьмана, то так тому й бути, а Васютці шукати прихильності козацької, щоб і його після смерті Брюховецького обрали; а до того бути йому в попередній ранзі спокійно і не хиляючись".
оноси й скарги на Брюховецького до царя не тільки не припинились, але побільшились. Васюта, повторюючи їх, просив царя розглянути й розслідувати їх. Наказний гетьман Сомко, також повідомляючи царя про порушення прав і договорів малоросійських фортельним обранням Брюховецького, уважнив тим перед царем подання Васютині, але Сомко багатьма заслугами військовими доволі доказав прихильність свою до інтересів царських і всієї Росії, та й од війська чесноти його високо шановані були. Тим-то цар рішився спорядити комісію, щоб перевірила й вирішила скарги та доноси на Брюховецького. Членами комісії призначено князя Гагіна і боярина Кирила Осиповича Хлопова з багатьма думними дяками та піддячими. А що Брюховець-кий був вельми багатий і запорожець, себто з числа тих людей, які звичайно тамо жнуть, де не сіють, і розтринькують так, як і збирають, то всі доноси й скарги на нього в очах членів комісії та їх думних дяків були павутинням, крізь яке пробивається, звичайно, шершень, а муха в ньому в’язне, і скаржників на тому правилі комісія дуже скоро звинуватила й засудила, а про Брюховецького в рапорті до царя оповістила, що "Іван Мартинович є чесна людина і надається бути гетьманом, понеже він, хоч не вчений, але розумний і жахливо як злодійкуватий та справний. Посадивши його на границях, можна спати в Москві без поспіху". І тимча-сом, як дожидали резолюції царської на те подання, найважливіших скаржників Сомка й Васюту комісія заарештувала й оддала самому Брюховець-кому, який, закувавши їх у залізо, тримав у в’язниці підземній, а одної ночі, пославши у в’язницю своїх запорожців, одрубав їм обом голови. Варварське й злочинне вбивство Сомка й Васюти обурило всіх полковників малоросійських супроти Брюховецького і спричинило великий заколот; але Брюховецький тим самим знаряддям, через сильну партію свою в Москві, зумів утихомирити обурення супроти себе і всілякими підступами повиганяв з полків противних йому полковників, а на їх місця настановив запорожців полковниками. І тії полковники, знавши лише розпусту та свавілля, зруйнували всю регулу і дисципліну військову, в полках реєстрових запроваджені од гетьмана князя Ружинського і зміцнені од гетьмана Зиновія Хмельницького, і замість того допущено в них яничарське убивство, сваволю й непослух. А Брюховець-кий, щоб надолужити свої втрати, що їх зазнав за удержання гетьманства, розпочав руйнувати маєтки полковників, ним скинутих, і задля того сам ходив із запорожцями по Малоросії і пограбував багато родин, а особливо родини Васюти й Сомка. І сього останнього великі в Переяславі багатства, зібрані на скарб малоросійський, коли був він наказним гетьманом, забрав усі до нитки і поділився ними із своїми запорожцями, а запорожці, особливо ні ті, що були з них урядниками, наробили багато шкоди по Малоросії, мало чим меншої від руйнації татарської, і, не кажучи про всілякі їхні безчинства, вся власність жителів привласнена ними була, яко спільна.