1674-го розпочали похід Самойлович і князь Ромодановський з військами своїми в задніпровську Малоросію на приборкання тамтешніх гетьманів. Похід той спочатку супроводився бажаними успіхами. Задніпровські полкові міста: Черкаси січня 7-го, а Канів лютого 3-го піддалися Самой-ловичеві, щойно з’явилися під ними війська малоросійські; а начальник канівської залоги, генеральний старшина Яків Лизогуб, з’єднався з Самойловичем. Гетьман уманський Ха-ненко після смерті добродія свого, короля польського Михайла Корибута-Вишневецького і коли в Польщі обрано на короля недоброзичливого до нього бувшого коронного гетьмана Яна Собієвського, в березні місяці того ж року здав своє гетьманство Самойловичеві і йому доручив клей-ноди свої гетьманські, булаву та інші, од короля одержані. Ханенкові призначено од Самойловича достатні на утримання прибутки, а на мешкання дано будинок у місті Києві. Дорошенко, бачивши успіхи Самойловича і прихильність до нього народу, лютував з того несамовито і винищував по-варварськи села і мешканців, що з’єдналися були з Самойловичем. Війська його, що держалися під командою своїх полковників Михайла Забіли, Охріма Уманця, Григорія Білогруда, Григорія Дорошенка, Остапа Гоголя, Андрія Соцького та Андрія Дорошенка з осавулом генеральним Григорієм Гамалією, виправив він до міста Корсуня і звелів бути там в оборонному стані, аж прибуде він до них; а сам з помічними кримськими татарами, як до нього прибули, вирушив до ріки Дністра, щоб викликати турецькі війська од паші сілістрійського, і, чекаючи на них, узяв в облогу місто Рашків і сильно його штурмував. Одначе мешканці й залога, що піддалися були Самойловичеві, відбили облогу До-рошенкову і самого його нагнали. І він, довідавшись, що замість сподіваних військ од паші сілістрійського йде з ними на Молдавію сам султан турецький, пішов очищати йому дорогу за планами турецькими, себто вогнем і мечем, і таким чином понищив усі селища від Рашкова аж до міста Ли-сянки, куди скликав Дорошенко з Корсуня свої полки з наміром здобути теє місто приступом. Але козаки й мешканці тамтешні, що завше визначалися великою відвагою та хоробрістю своєю, частими вилазками з міста та нападами на табір Дорошенків збили його облогу і приневолили відступити від міста. Корпус військ малоросійських, що складався з 20000 чоловік під командою полковника переяславського Думитраш-ка, виправлений Самойловичем на підмогу місту Лисянці, зустрівши Дорошенка та його військо біля містечка Орлівця, дав йому бій, і був він вельми жорстокий та одчайдушний з обох боків. Війська, пересилюючи одне одного, ганяли по степу з шаленством, і степ укрився мерцями та конаючими на 40 верст довкола; нарешті Дорошенко врятувався втечею і з недобитками своїми замкнувся в місті Чигирині.
Гетьман Самойлович і князь Ромодановський, довідавшись од Думит-рашка про становище Дорошенка, облягли його в місті Чигирині і готувалися до приступу, але зближення до того міста султана турецького з його військами приневолило тих полководців зняти облогу і відійти за ріку Дніпро, де вони берегли тільки переправи, щоб боронити її в разі ворожого заміру на неї. Султан увійшов до Чигирина урочисто, і все перед ним падало й плазувало по-азіятськи. Дзвони церковні змовкли, і самі церкви замкнені й запечатані були. Не смів ніхто ворухнутися ні по бого-службу, ні по мешканню, а всяке рахувало себе ні живим ні мертвим. Турки ж усе теє чинили з чоловіками й жінками, що тільки задумали і що їм непогамовність та хтивість варварська підказували. Дорошенка вирядив султан з військами турецькими взяти місто Умань, і він, облігши, здобув його штурмом. Народ і війська обеззброєні побивали турки на очах Дорошенка; не помилувано притому ні статі, ні віку і все віддано мечеві та вигублено. Кров по місту текла потоками, а трупи мерців валялися купами. В урядників міських та військових, з наказу Дорошенкового, зідрано живцем шкури і, набиті соломою, відіслано до султана в Чигирин, де розставлено їх біля квартири султанської; і були вони йому тріумфом та потіхою. З Умані вирушив Дорошенко зразу до всіх інших задніпровських міст, що піддавалися йому без ніякого спротиву, і він спокійно пограбував їх без милосердя і, між іншим, забрав у них декілька тисяч хлопчиків і передав їх у дарунок султанові з сплою награбованих пожитків та великими грошовими сумами. Султан, звелівши зараз обрізати хлопчиків по-турецьки і зробити їх мусульманами, вдовольнився тим од Дорошенка за його підмогу. Задніпровські козаки, бачивши несамовиті вчинки Дорошенка над братією своєю, тамтешніми мешканцями, і мерзенну приязнь його з турками, сими непримиренними ворогами й гонителями християнства, декотрі перейшли на мешкання до Малоросії і до слобідських полків, а інші, що ближче були до границь польських, просили собі захисту в нового короля польського, який, прийнявши їх з усією охотою, настановив над ними гетьманом вибраного з-поміж їхніх же старшин Остапа Гоголя. І тії козаки, в числі 14 700 чоловік, з новим гетьманом своїм Гоголем бувши у всіх діях з королем Собієвським, що прославився великими успіхами над турками, особливо допомогли йому в перемозі над турецьким візиром та його армією, здобутій біля столичного міста Відня, визволеного тим від турків під час головного їх на ньому приступу; тим порятували вони імператора німецького, або римського, Леополь-да, що мав з турками нещасливу війну і ними вигнаний був з тої його столиці, яку король Собієвський в цілості йому повернув і дав імператорові тому щасливий з турками мир.
Року 1675-го Дорошенко, по ділах своїх гідно покараний зневагою від послушного йому перед тим війська, що з поляками злучилося, зоставишся в Чигирині з самими чигиринцями та кількома десятками яничарів турецької гвардії, задумав був віддатися під протекцію царя московського і задля того через посланця свого, писаря Стебловського, вислав до Москви всіх турецьких яничарів, яко дар цареві і запевнення його, що він більше з турками союзу не держатиме. А що в Москві такій шкідливій людині всякої протекції та опіки зовсім відмовлено, а турки, звідавши про зраду ним яничарів, погрожували йому живцем зідрати шкуру і виставити опудало його на Серальській брамі, то він прийняв одчайдушне рішення боронитися в Чигирині до кінця свого. Гетьман Самойлович, походжаючи з військами своїми по Задніпрянщині для прикриття переселенців, що звідтіль приходили, і відбивання татарських та польських наскоків, обліг тим часом місто Чигирин. Дорошенко, бачивши в ньому свою загибель, удався до милосердя Самойловича і просив його через рідню свою дарувати йому життя і приділити місцину для самотнього закінчення днів своїх і розкаяття. Самойлович на ласкаві прохання заслав Дорошенка на його батьківщину, до міста Сосниці, де він під наглядом і поруками жив аж до смерті.