А хазяїн галери розсміявся, тоді простягнув руку до перлини, а коли добре її роздивився, притиснув її до чола й уклонився.
— Ця перлина, — мовив він, — прикрасить скіпетр юного Короля.
Він подав знак неграм піднімати якір.
І коли юний Король почув ці слова, він голосно зойкнув — і прокинувся. І побачив крізь вікно, як довгі сірі пальці світанку тягнуться до згасаючих зірок.
І знову заснув він, і побачив такий сон.
Йому марилося, що блукає він у темному лісі, де на деревах ростуть дивовижні плоди і красиві отруйні квіти. Гадюки шипіли на нього, барвисті папуги з криками перелітали з гілки на гілку. Гігантські черепахи спали у гарячій глині. На деревах було повно мавп і павичів.
Далі й далі йшов юний Король, поки не вийшов на узлісся й не побачив там юрмище людей, що порпались у висохлому річищі. Вони снували по скелі, як мурашки. Вони викопували глибокі ями в землі та злазили в них. Дехто лупав скелю величезними мотиками; дехто колупався в піску. Люди вирвали кактус з корінням і розтоптали яскраво-червоні квіти. Вони поспішали, підганяли одне одного, і жоден не байдикував.
З темряви печери споглядали за ними Смерть і Жадоба, і Смерть промовила:
— Я втомилася; віддай мені третину їх і відпусти мене.
Але Жадоба похитала головою.
— Вони мої слуги, — відповіла вона.
А Смерть спитала:
— Що тримаєш ти у руці своїй?
— Я маю три зерна пшениці, — відповіла Жадоба. — А тобі нащо?
— Дай мені одну зернину, — вигукнула Смерть, — я посію її у себе в садку. Тільки одненьку — і я піду геть.
— Нічого я тобі не дам, — відтяла Жадоба і сховала руку в брижах свого одягу.
І засміялася Смерть, і дістала келих, і набрала у нього води з калюжі, і піднялася з келиха Лихоманка. Пройшлася Лихоманка крізь юрмище, і третина людей упала мертвою. Холодний морок тягнувся за нею, і водяні змії повзли по боках.
І коли Жадоба побачила, що третина юрмища мертва, вона зачала бити себе в груди й ридати. Била вона себе у безплідні груди і голосила.
— Ти винищила третину моїх слуг, — лементувала вона, — забирайся геть! Он у горах Татарії точиться війна, і ватажки обох сторін кличуть тебе. Афганці забили чорного вола і маршем ідуть у бій. Вони б'ють списами у свої щити, вони надягли свої залізні шоломи. Що тобі моя долина, навіщо ти тут зволікаєш? Іди собі геть і не повертайся до мене.
— Ні, — відрекла Смерть, — доки не даси мені зернятко пшениці, я не піду я звідси.
Але Жадоба стиснула кулак і зціпила зуби.
— Нічого я тобі не дам! — промимрила вона.
І засміялася Смерть, і взяла чорний камінь, і пожбурила його в ліс, і з гущавини вискочила Гарячка у вогняних шатах. Вона пронеслася через юрмище, зачіпаючи людей, і всі, кого вона торкалася, помирали. Трава висихала і жовкла в неї під ногами.
І здригнулася Жадоба, і посипала собі голову попелом.
— Яка ти жорстока, — вигукнула вона, — яка ти жорстока! Он у містах Індії за високими мурами лютує голод, і колодязі Самарканда висохли до дна. Лютує голод і в містах Єгипту за високими валами, і сарана наближається з пустелі. Ніл не розлився, не затопив береги, і жерці шлють молитви Ізиді та Озирису. Іди звідси до тих, кому ти потрібна, і залиш мені слуг моїх.
— Ні, — відмовила Смерть, — нікуди я не піду, доки ти не даси мені одне зернятко пшениці.
— Нічого тобі я не дам, — сказала Жадоба.
І знову засміялася Смерть, і свиснула вона крізь пальці, і прилетіла до них якась жінка. "Чума" — було написано в неї на чолі, і зграя голодних хижаків товпилася круг неї. Вона накрила долину своїми крилами, і жодної людини не лишилося в живих.
І помчала з криками Жадоба через ліс, а Смерть застрибнула на свого червоного коня й поскакала геть, і летіла вона швидше за вітер.
І з болотяного слизу на дні долини виповзли дракони і чудовиська, вкритті лускою, і шакали забігали по піску, нюхаючи повітря своїми ніздрями.
І юний Король заплакав і сказав:
— Хто були ті люди і що вони шукали?
— Шукали вони рубіни для королівського вінця, — відповів хтось поруч з ним.
Юний Король здригнувся й, озирнувшись, побачив чоловіка, одягненого як прочанин і зі срібним дзеркалом у руці.
Зблід Король і спитав:
— Для якого короля?
— Подивись у дзеркало, і побачиш для якого.
Король голосно зойкнув і прокинувся. Яскраве сонце заливало спочивальню, і на деревах королівського саду співали пташки.
Канцлер і державні достойники ввійшли до нього й віддали шану, пажі принесли йому мантію із золотої тканини і поклали перед ним корону і скіпетр.
Юний Король поглянув на них, і були вони пречудові. Гарніші за все, що він колись бачив. Але пригадав він свої сни і сказав придворним:
— Заберіть ці речі, бо не вдягну я їх.
Придворні були здивовані, хтось навіть засміявся, бо вирішили вони, що Король жартує.
Але він знову звернувся до них суворо й мовив:
— Заберіть усі ці речі та сховайте подалі від мене. Хоч би й був день моєї коронації, я не надягну їх. Бо на верстаті смутку блідими руками болю виткана була моя мантія. В серці цього рубіна закипіла кров, а в серці перлини — смерть.
І розповів він їм про свої сни.
І коли придворні почули його історії, то перезирнулися й зашепотіли:
— Він вочевидь збожеволів, адже сон — це тільки сон, а видіння — тільки видіння. Вони не реальні, чого на них зважати? І що нам до життя тих, хто працює на нас? Хіба людина не може їсти хліб, доки не побачить хлібороба, чи пити вино, доки на поговорить із виноградарем?
І Канцлер звернувся до юного Короля зі словами:
— Володарю мій, молю, віджени від себе ці чорні думки, вдягни свої прекрасні шати, не відштовхуй від себе корони. Як в іншому разі довідаються люди, що ти король, якщо не матимеш королівського одягу?
Юний Король поглянув на нього.
— Це справді так? — спитав він. — Вони не розпізнають у мені короля, якщо не вберуся я у королівські шати?
— Не розпізнають, володарю мій, — підтвердив Канцлер.
— А я гадав, що бували люди, схожі на королів, — відрік юний Король. — Але, може, ти правий. І все ж я не вдягнуся в ці шати, не коронуватимуся цим вінцем, і яким я прийшов до палацу, таким і вийду з нього.
Він жестом наказав усім піти, залишив тільки одного пажа, у якому бачив собі товариша, бо той був на рік молодший. Його затримав він собі для послуг, і коли викупався у прозорій воді, то відімкнув велику розписну скриню і витяг із неї шкіряну куртку та грубу накидку з овечого руна, у які вдягався, коли пас на пагорбах кошлатих кіз свого опікуна. У цей одяг він і вбрався, а в руки взяв свою грубезну пастушу палицю.