– Бачу, Шеремето.
– А що ти там бачиш? – питає дуже поважно Василь.
– Бачу паркан…
– Дивись, Козенку, вище… Бачиш? – знов так само поважно питає Василь. Козенко не менш поважно відповідає:
– Бачу.
– Що ж ти там бачиш?
– Димар, Шеремето…
Василь не вдовольняється.
– Дивись нижче, – каже він.
– Бачиш?
– Бачу.
– Що ж ти там бачиш?
– Вікна…
– Ну, от… Вікна. Скільки їх бачиш?
– П’ять, шість… Шість!
– Не шість, а три…
– Ні. Шість бачу, – каже Козенко дуже спокійно і поважно. Він ледве тримається. – Нагорі три і внизу три!
– А ти дивись тільки нагорі… Там три! Затямив, Козенку…
– Затямив…
– Ну от… Так, ходімо далі…
І вони плентаються далі. Вони один одного підтримують. Доходять до повороту доріжки, що веде до яру, де беруть пісок і де недавно Василь розмовляв з Настею. Василь тягне Козенка туди до яру. Козенко не розуміє, куди вони йдуть, але не перечить. Доходять до місця, де зовсім тихо, безлюдно, де дорога вузька… Тут обидва зупиняються.
– Тяжко тобі, Козенку, стояти? – питає поважно Василь.
– Тяжко, Василю, дорогий, – так само відповідає Василь.
– Так сідай. Тут м’яко… Не бійся… А я буду стояти. Як сяду – не встану…
Ці слова вплинули на Козенка. Він хотів сісти, але побоявся, що також не встане. Він комічно присів навшпиньки, але не втримав рівноваги і повалився наперед головою. Василь дивиться на нього згори і спокійно каже:
– Ти, Козенку, ліпше не качайся… Можеш розбити носа. – Сам Василь хитається над ним, мов годинникове вагалко, ноги йому заплітаються і він непевний, чи втримається навстоячки.
– Ні, – каже Василь. – "Слаб і сміріться гатов", – цитує він Блока і спокійно валиться на землю. Він хотів сісти обережно, але земля виявилась ближче біля нього, ніж він розраховував, і він важко гепнув на пісок.
– Де ти, Козенку? – питає він, випльовуючи з рота пісок.
– Я тут, – чує він спокійний голос. – У мене тече з носа.
– Цікаво, – говорить по-філософськи Василь, – що там у тебе тече з носа?
– Я ще, Шеремето, не знаю…
– Сідай, Козенку, тут ближче… Сідай тут… Я далі не можу… Я слабий… Я не можу поворушити ногами. – Козенко присувається до Василя і обіймає його.
– Ах ти, Василю, – каже він. – Ти мій друг чи ні?
– Так, Козенку… Ми з тобою кревні брати… Тільки в тебе ніс гострий, а в мене тупий… Ти тонкий, а я грубий… Ти любиш попа, а я попадю… Ти віриш у… Ану його до всіх чортів, які тільки є в пеклі. Ми з тобою сьогодні випхнуті за межі, гик, – гикнув він… За межі… е-е-е… – Йому помагає Козенко: – де кінчаються люди і починаються свині… – Так, голубе сизий. Так, мій милий… А хто б подумав… Ти, Козенку, був завжди із своїми Герценами… Ти їх, мов щур, гриз і вдень, і вночі… Ти був, Козенку, такий вже ідейний, такий ідейний, що Господи… Ти вже, здається, самого Маркса почав гризти… Ні? Не кажу я правду, Козенку? І ти, здається, уже перейшов до Соловйова… І все "ні почом", як кажуть наші дядьки… І впився. Га!
– Буває, знаєш… Я вірив, що людина… Що чоловік, як каже Горький, звучить гордо, – говорить десь за плечима у Василя Козенко.
– А тепер? Що? Вже не думаєш? – питає Василь.
– Ні. Думаю… Тільки іноді ось так буває…
– Все то, Козенку, людське. А знаєш, що?
– Ну? – бурмоче Козенко.
– А знаєш ти – що? – ще раз перепитує Василь. – Я завтра вже не буду жити. – Козенко не дивується.
– А що ж ти будеш завтра робити? – питає він флегматично.
– Я завтра, Козенку, умру…
– Ну, то вмирай собі на здоров’ячко… Що мені до того.
– Так, Козенку. Я завтра, мабуть, умру… Я завтра маю стріляти. Всі підуть на Бону, а я… я піду також… Там буде наш… наш… А ти пам’ятаєш, Козенку, як у Варшаві вбили митрополита? – запитав він зненацька. Козенко якийсь час мовчить. Він, мабуть, щось пригадує.
– А що ти там, Василю, верзеш? Ти помацай себе за голову… Чи вона ще ціла?
– Ціла, Козенку… Але я завтра її розіб’ю… Я продірявлю її кулькою…
– Ти, Василю, дурень… Що ти там верзеш? У мене з носа тече і я вже тебе закапав… Ти краще відсунься…
Але Василь каже далі своє:
– Але мені хочеться жити… І зо мною піде ще хтось… Ти знаєш його… Він є наречений… Розумієш? Наречений на загубу… Одна дівчина буде плакати, Козенку… А що нам до того, що хтось буде плакати… Ні, Козенку? Що нам до того, питаю я… Мене завтра на цьому світі однаково не буде… Я буду в землі… Буду гнити, як здохлий кролик… І земля буде забирати від мене моє тіло… Ти розумієш, Козенку? І зістануться з мене одні кісточки… Руки… ноги… черепок… пальці… волосся… А все решта піде в землю… Так… Піде в землю і з мене виросте квітка…
– Ні! – протестує зненацька Козенко. – Не квітка, а будяк… Будяк з тебе виросте, Василю… Бо ти ось тут серед ночі на дорозі валяєшся… І грішиш… Ти мелеш дурницю… Смерть, Шеремето, – не забавка… Про смерть отак по п’яному не говорять…
– Може ти кажеш правду… Я не сперечаюся… Хіба я що кажу? Хіба я не кажу правди? Ти все думаєш, що я п’яний і верзу дурниці… А от ти завтра побачиш… Побачиш, чи я плів дурниці…Отак з дурниць, з дурниць і вийде не дурниця… У нас на селі діти бавились у весілля… Їм треба було вітати молоду, як то роблять, з вогнем… І вони запалили солому… під клунею… І вийшов вогонь… А ми, Козенку, також діти… А тепер можна вже й вставати… Тільки ти, Козенку, не говори про це. Нащо? Ліпше не говори… Хай то буде між нами… Це ліпше… А тепер встаньмо…
І Василь почав вставати. Земля під ним хиталася, ніби він лежав не на піску, а на розхвильованому морі. Він підіймав голову, але з ним також підіймалась земля. Він пробував звестися на руки, але вони ламалися в ліктях, ніби сірники. Козенко пручався також, але йому це вдалося скорше. Він якийсь час лежав, щось міркував, щось перекладав в пам’яті… Одно сюди, друге туди… Потім у голові йому почало прояснюватись, ніби над ними пройшла якась хмара і засвітило сонце. Він рукою обтер носа і почав зводитись. Став на ноги. Перед ним ще лежить Василь.
– Ну! Гей! Василю!.. Вставай! Підемо… Дай руку…
– Мені так добре на сирій землі, – чує він голос. – А скільки на небі зір… Бачиш, Козенку? А пам’ятаєш, як вмирав на полі бою князь Андрій. І як йому хотілось жити… Кожному жити хочеться… Зорі до нас моргають… Вітер для нас віє… Весна…