– А ти вставай! Треба нам вже йти, – каже Козенко.
– Я тут, Козенку, залишусь. Ти собі йди. Я тут залишусь. Хай мене ніхто не бачить. Тут собі ніч, та я, та ти… Тут ми самі, без законів. Тут ніхто нас не гнобить… Думай собі, що хочеш… Мені так, Козенку, добре при сирій землі, як нашим предкам у чистому полі, на степу… Ми так звикли вже до сирої землі, що відлипнути від неї тяжко.
– Бо ти, Василю, п’яний, – спокійно каже Козенко.
– П’яний. Але я все пам’ятаю. Ось лежу я на землі, мов гора… Сам-один під зорями. Руки заложив за потилицю і дивлюся на небо. Під моєю спиною земля. Я чую її. Нерви мої зростаються з її нервами. Кров моя пульсує разом з її кров’ю. Я дихаю разом з нею в один такт… А ти, Козенку, кажеш, що я п’яний… Я вже тверезий, тільки ноги мої ще не хочуть слухатись моєї голови. Хай не слухаються. Я ось зате полежу тут, бо інакше я не полежав би… Мені було б соромно…
– Добре, Василю, коли й ти сам не будеш слухатись твоєї голови, – повчає Козенко. – А тепер вставай…
– Ти. Козенку, не поет. Ти – пісна, черства личина. Ти не дивишся на зорі. Ти з усього смієшся. Для тебе немає краси… Недаремно ти писав: "Краса красою, а життя життям", і там доводив, що в купі гною живуть черви і вони важливіші, ніж квіти, бо хоч не пахнуть, зате переробляють гній, з котрого виросте стебло, а на ньому колос, а з колоса буде хліб, а хлібом нагодують дітей…
І ти так, Козенку, дивишся на все. Бо в тебе таке гостре, гніде око, бо ти не бачиш барви, а як бачиш її, то як бачиш?… Скептично. Ти в неї не віриш. Це ми тільки думаємо, що ось та барва червона. Ми так її назвали, а вона, можливо, синя чи бузкова, чи якась бура, як шкура ведмежа. А я, Козенку, хотів би заспівати якусь пісню. Якийсь гімн хотів би я заспівати.
Я хотів би дати світові щось дуже гарне. Я дивлюсь на всіх наших товаришів… На тебе, на Приходу, на Гнатюка… На всіх дивлюся і думаю, що от як добре було б, щоб ви всі якось залишили по собі слід на землі. Подумай тільки, Козенку… Перед нами на цій ось малій поверхні пройшли міліони, ні, куди там міліони – біліони таких, як ми. І всі вони зникли невідомо куди і ми не знаємо, хто вони були і для чого вони тут були… Не знаємо також, як вони жили і як зникли.
Я, Козенку, хотів би, щоб так не було з нами. Розумієш мене? Я вас хотів би всіх возвеличити. Я вам хотів би дати безсмертя. І я нічого за те не хочу від вас. Я тільки хочу так, бо я думаю… Козенку! Я тобі щось скажу: мій батько і всі мої предки так не думали. Ти це добре знаєш. Вони жили собі, як живуть таргани у припічку. Вони нікого не зачіпали і тішилися, коли й їх не зачіпають. У них напевно була душа, бо вони мали мову, лаялись нею, але та душа була малою, ось як ця піщинка серед моря цього піску. Така душа ні на що не могла здатися.
Але я, Козенку, вже інший. Не знаю, яким вітром мене привіяно у цю гущавину дрібненьких душ… Не знаю, хто мене пхнув сюди у це півпекло… Як то у Шевченка – пригадуєш: "у тому раю на землі, у тій хатинці у гаю я бачив пекло". Щось так, здається. Не пам’ятаю зараз. Пекло я бачив так само, як і Шевченко, бо й він так само, як ось ми, невідомо звідки прийшов до тієї хатинки чи краще до тієї буди собачої, де люди жили разом з тарганами і поросятами…
Мені вже, знаєш, душно. Ще не сходить сонце? Я ще всього не сказав. Така ось, Козенку, ніч… Куди ми підемо? Сідай краще біля мене… Ти, Козенку, все-таки золота душа. Я тобі це кажу одверто, бо куди з правдою? Ти мені подобаєшся, і я зовсім на тебе не гніваюся, що ти смієшся з мене. Як я смішний, то смійся. І я, властиво, ні на кого не гніваюся. Я мирна людина. Сам не знаю, чому я взявся до цього…
Ні. Краще вже мовчати. То недобре звучить. Якась у тому істерика. І я тобі признаюся: я добре тямлю одну твою розмову… тоді… пам’ятаєш, як ми верталися з якогось засідання. Ти казав про неспокій, про чинний спротив… Але я в це, скажу тобі одверто, не вірю. Поки ми не виростемо, нічого з того всього не вийде… Але це не значить, що не буде спротиву. Буде. Це само собою. Хочемо ми того чи не хочемо… Але вирости нам треба. О! Тоді буде спротив інший. Так, Козенку… А мені вже однаково…
Вони говорили довго. Козенко присів. Посвіжіло. Оп’яніння в них проходило. Мова їх ставала дедалі тверезіша. Козенко ввійшов у свою нормальну колію. Він висловив і свої думки. Вони не могли розірватися, мов дві ланки одного ланцюга.
Небо на сході почало рожевіти. У кущах "Тіволі" засвистали якісь пташини. Зорі поволі зникали. З темряви ледве помітно виступили обриси Бони. Легкий туман стояв над сонним містом. Весна.
________________________________________
Примітки
Слаб і сміріться гатов – цитата з поезії О. Блока "Ангел-хранитель" (1906).
як каже Горький – репліка з драми російського письменника Максима Горького "На дні" (1902), що стала крилатою фразою: "Человек – это звучит гордо".
вмирав на полі бою князь Андрій – Андрій Болконський, персонаж роману російського письменника Льва Толстого "Війна і мир" (1869), був поранений у битві під Аустерліцом.
у тому раю на землі – перифраза поезії Тараса Шевченка "Якби ви знали, паничі…" (1850): "В тім гаю, / У тій хатині, у раю, / Я бачив пекло…".
Крем’янець
Всемогутня рука, яка колись розділила твердь від невидного неба, яка вілляла води в свої місця, яка поставила над всесвітом страшне світило і всьому малому і великому повеліла затремтіти, радістю бути, – та сама мудра рука одного разу вдарила у твердь плянети і лишила на ній глибокий, широкий, розлогий слід. Від сходу на захід, півмісяцем розсікла вона ланцюг гір Авратинів і, лишивши за собою рештки несформованої природи, вийшла на широкий простір долини, прошитої тонким шитвом хвилястої Ікви. На узбіччях лишились урвиська, порвані рештки затверділого вапняку, уламки гранітних залишків, горби з мішанини піску, крейди, кременю, глиняні стоки та залишки морського дна, на якому міліони літ плазували і вмирали ніким незлічені тварі.
Згусла і ствердла в такій своїй подобі ця ось частина землі. Обабіч станули високі горби. Посередині, мов велетенський шолом, залягла гора. Земля забажала дати рослинність, і з надр її виступило на поверхню дерево всілякого плоду і роду, і поросла свавільно всіляка билина, і вкрила смуглясті узбіччя своїм густим руном зелена мурава і барв різного цвіту оздобила все яскраво і свіжо. Густо і міцно скріпило все жилаве коріння, що втиснулось у кожну щілину в каменю, пробило крейду, розсунуло збиту рінь, вишукуючи для себе вологи, поживи, сили і краси. Буйно і барвисто вкрилась крутояра долина соковитою зеленню.