КЕЗОНІЯ. Що він сказав?
КАЛІГУЛА. Тобі це невтямки.
КЕЗОНІЯ. Про що ти думаєш?
КАЛІГУЛА. Про це. І про тебе також. Хоча це одне й те саме.
КЕЗОНІЯ. А що сталося?
КАЛІГУЛА (дивлячись на неї)% Сціпіон пішов. Я розлучився з ним приязно. Щодо тебе, то мені цікаво, чому ти ще тут...
КЕЗОНІЯ. Бо я жалію тебе.
КАЛІГУЛА. Ні, Якщо я вб'ю тебе, мені здається, тоді я зрозумію.
КЕЗОНІЯ. Це було б розв'язкою. Що ж, зроби так. Хіба ти не можеш принаймні хвилину пожити вільно?
КАЛІГУЛА. Вже кілька років, як я тішуся вільним життям.
КЕЗОНІЯ. Я маю про це іншу думку. Зрозумій мене добре. Мабуть, гарно було б — жити й любити, маючи чисте серце.
КАЛІГУЛА. Кожен здобуває свою чистоту, як може. Я знаходжу її в пошуках істотного. З іншого боку, це не заважає мені вбити тебе. (Сміється.) Це б увінчало мій життєвий шлях. (Підводиться й повертає дзеркало до себе. І, ніби якась тварина, опустивши руки, застигло йде по колу.) Це смішно.
Коли я не вбиваю, то почуваю себе самотнім. Живих не досить, щоб залюднити світ і прогнати нудьгу. Коли ви всі тут, я відчуваю безмірну порожнечу, в яку не можу дивитися. Мені добре тільки серед мертвих. (Стає обличчям до публіки, трохи схилившись наперед, забувши про Кезонію.) Вони справжні. Такі, як я. Вони чекають і підганяють мене. (Хитає головою.) Я довго розмовляю з тим або іншим, що волає до мене, благаючи помилування, хоч повідрізав їм язики.
КЕЗОНІЯ. Іди сюди. Приляж біля мене. Поклади голову мені на коліна.
Калігула це робить. Ти добрий. Усе мовчить.
КАЛІГУЛА. Усе мовчить? Перебільшуєш. Хіба не чуєш брязкоту зброї?!
Лунає брязкіт.
Хіба не чуєш, як кволим Тисячеустим гомоном обзивається причаєна ненависть?
Гомін.
КЕЗОНІЯ. Ніхто не наважиться...
КАЛІГУЛА. Ось вона, глупота...
КЕЗОНІЯ. Вона не вбиває. Вона робить мудрішим.
КАЛІГУЛА. Вона убивча, Кезоніє. Убивча, бо вважає себе ображеною. О, мене вб'ють не ті, в кого я забив сина чи батька. Ці вже зрозуміли. Вони зі мною, в них той самий смак у роті. Але я беззахисний супроти марнославства тих, із кого я глузував і сміявся.
КЕЗОНІЯ (із запалом). Ми тебе оборонимо, ще багато любить тебе.
КАЛІГУЛА. Вас усе меншає. Я роблю все потрібне для цього. Та й потім, будьмо ж справедливі, проти мене не тільки глупота, а й законне право і сміливість тих, хто хоче бути щасливим.
КЕЗОНІЯ (тим самим тоном). Ні, вони тебе не вб'ють. Або втручання небес знищить їх раніше, ніж вони діткнуться до тебе.
КАЛІГУЛА. Небес! Бідолахо, та ж їх нема. (Сідає.) Але звідки одразу стільки любові, хіба ми про це домовлялися?
КЕЗОНІЯ (підвелася й ходить). Отже, мало бачити, як ти вбиваєш, треба знати, що вб'ють і тебе? Мало бачити тебе жорстоким, шматованим пристрастями, чути сморід смерті, коли ти мостишся до мене! Щодня я бачу, як в тобі все менше стає людського. (Повертається до нього.) Я знаю, що вже стара й скоро буду негарна. Та турбота за тебе дала мені стільки душі, що мені байдужа твоя нелюбов. Ти ще досі дитина, й мені хотілося б тільки бачити тебе зціленим. Усе моє життя належить тобі. А що тобі треба більшого за життя?
КАЛІГУЛА (підводиться і дивиться на неї). Ти вже віддавна тут.
КЕЗОНІЯ. Це так. І ти хочеш мене зберегти, правда?
КАЛІГУЛА. Не знаю. Я тільки знаю, чому ти тут: задля гострої, безрадісної втіхи вночі і через те, що знаєш про мене. (Бере Кезонію в обійми і рукою відхиляє її голову назад.) Мені двадцять дев'ять років. Це мало. Але зараз, коли життя здається мені таким довгим, так переобтяженим непотрібом і, власне, таким завершеним, ти залишаєшся останнім свідком. І я не можу збороти соромливої ніжності до старої жінки, якою ти станеш.
КЕЗОНІЯ. Скажи, що хочеш зберегти мене!
КАЛІГУЛА. Я не знаю. Знаю тільки — і це найстрашніше — ця соромлива ніжність — єдине чисте почуття, якого я зазнав у житті.
Кезонія вивільняється з обіймів. Калігула йде за нею. Вона притуляється до нього спиною, він обплітає її руками.
Хіба не буде краще, якщо зникне останній свідок?
КЕЗОНІЯ. Це не має значення. Я щаслива від твоїх слів. Однак чому я не можу поділити таке щастя з тобою?
КАЛІГУЛА. Хто сказав тобі, що я нещасливий?
КЕЗОНІЯ. Щастя щедре. Воно не живе на руїнах.
КАЛІГУЛА. У такому разі, є два види щастя, і я обрав щастя вбивств. Бо я щасливий. Були часи, коли мені здавалося, що я досягнув меж страждання. Та де там! Можна йти куди далі. І на краю того світу — пишне, неспля-моване шастя. Подивися на мене.
Вона повертається до нього.
Я сміюся, Кезоніє, на згадку, що цілі роки Рим уникав вимовляти ім'я Дру-зілли. Бо всі ці роки Рим був одурений. Любові для мене не досить — ось що я тоді зрозумів. Це саме я розумію й сьогодні, дивлячись на тебе. Когось любити — це дати згоду старішати удвох. Я нездатний на таке кохання. А стара Друзілла куди гірша від Дру-зілли мертвої. Вважають, що людина страждає через те, що кохана істота колись там померла. Та справжнє страждання не таке минуще: воно настає тоді, коли помічаєш, як гіркий спогад утрачає гіркоту. Навіть біль не має жодного сенсу. Ти бачиш, що в мене нема виправдань, нема й сліду кохання, нема й сумовитої гіркоти. Я без алібі. Але сьогодні я вільніший, ніж будь-коли за ці роки; вільний від спогадів та ілюзій. (Напружено-нервовий сміх.) Я знаю, що все нетривке. Ото вже знання! Нас тільки двоє чи троє в історії, які випробували це, зазнали цього облудного щастя. Кезоніє, ти дивилась аж до кінця прецікаву трагедію. І вже час, щоб для тебе завіса опустилася.
Стає знову позад Кезонії й передпліччям захоплює їй шию.
КЕЗОНІЯ (з переляком). І отака жаска свобода — щастя?
КАЛІГУЛА (помалу перетискаючи рукою горло Кезонії). Будь певна, Кезоніє. Без неї я був би людиною вдоволеною. Завдяки ній я досягнув божистої прозірливості самітника. (Збуджується все дужче й дужче, помалу душачи Кезонію, яка не опирається. Руки в неї трохи підняті. Говорить, схилившись до її вуха.) Я живу, я вбиваю, утверджую п'янку всевладність руйнівника, перед якою сила творця скидається на блазнювання. Ось що таке — бути щасливим. Ось воно, щастя, нестерпне звільнення, всеосяжна зневага, кров та ненависть навколо мене, незрівнянне усамітнення людини, що може порядкувати всім своїм життям, безмірна радість безкарного вбивства, безжальна логіка, яка розчавлює людське життя (регоче), розчавлює тебе, Кезоніє, щоб досягти нарешті безвічної самотності, якої я прагну.