Дівчина з кутка знову сміється і каже:
— Ну що за люди були в давнину! Послухайте, як він пише: "В якійсь книзі оповідається, наче один народ попросив в оракула, аби той навчив його способу утримуватися од сміху під час публічних дискусій: наша глупота ще не досягла таких висот... благоразумия..." Тату, як перекласти — "благоразумие"?
— Ти ще тут? Ти не чула, що я тобі сказав? — гнівається батько на дочку, а вона знову байдужа до того.
— Чула, але як перекласти "благоразумие"?
— Що ти читаєш? — питаю я.
— "Роздуми й максими" Вовенарґа. Як пише післямова, "займав місце на перехресті різних течій просвітницької думки першої половини XVIII століття". Француз... Як перекласти — "благоразумие"?
— Слухай, ти даси нам спокій?! — не втримується батько, а я прошу:
— Прочитай ще щось із того твого француза. Вона читає майже навмання:
— "Якщо хочете висловлювати серйозні думки, відучіться спершу верзти нісенітниці".
Оратор біля дерев'яної трибуни раптом почав рости. Він возно-сився над трибуною і вже спирався на неї обома могутніми руками, я бачила величезні, почервонілі з напруги пальці, якими він уп'явся у трибуну, вона виглядала тепер іграшкою у тих руках, а роззявлений червоний рот вдихав і видихав повітря, аж зненацька листя, досі безшелесно тихе, заворушилося на дереві, яке стояло неподалік. Я подумала, що він зараз піднесе трибуну й пожбурить нею кудись, хоч би й на мене, але не могла поворухнутися і далі, мов прикована, стояла, хоч таки треба було б рятуватися — довкола від того жаского дихання шуміло, могла знятися буря, могла справді полетіти на мене трибуна. Попри все те мене, однак, дуже цікавило, куди зник мікрофон, я його не бачила, мав би ж рости разом із промовцем, а ніби змалів чи зовсім зник, або ж зробився невидимим в порівнянні з таким гігантом — оратором, слів якого я і тепер не чула — просто розуміла, що то якийсь промовець, бо інакше навіщо тоді трибуна? Мікрофон справді зник — отож і не зоставалося нічого іншого, як продовжувати стояти й сміятись — лишень на це я була здатна. Відірвавши від трибуни одну величезну, як молот, долоню, оратор погрожував кулаком — хіба що мені, бо більше було нікому. Ну, може ще небу, воно наразі ще не завалилося на нас.
Я нікому не кажу, що той чоловік був тут, пив вино, зняв бутафорські вуса, сховав бутафорську люльку — був тут і вистрибом зник; але мене чомусь не полишає думка про нього, тим паче, що ми й далі всує згадуємо ім'я його — невже ми так звикли до його імені? Чи то ми як діти — позбулися біди, але ж для певності мусимо розказувати, яким недобрим був той СТРАХ чи ГІО-СТРАХ...
Смерть його визволила нас від нього, а якби він жив ще літ десять, двадцять? Кавказький довгожитель — з яким захопленням ми розказуємо про таких! А що, коли б і він — довгожитель? Але ж таки — довгожитель, ми ж своїми спогадами продовжуємо йому життя. Чи то самі не годні без нього існувати — бодай хоч спогади...
Коли німці прийшли до нашого містечка, — каже один із моїх приятелів, — коли німці прийшли до нашого містечка, то повеліли євреям стягати пам'ятник Сталіну з п'єдесталу. Його ж потім годі було й вибухівкою з місця зрушити, і танками ради не давали, а то — люди... Обв'язали грубезними мотузками впоперек, упрягли людей, і вони тягнули, аж кривава піна з рота бухала... І все надарма — не могли з місця його зрушити, то їх канчуками били...
Я думаю: били канчуками, аж шкіра лускала й кривавилося тіло,, а вони все тягнули, тягнули, — і кого проклинали? Німців, а чи того, незрушного, страшного й незрушного? А може, не кляли його, а благали прощення за святотатство, і хотілось, певно, їм вижити, а водночас могли прагнути собі смерті, бо боялися покари за таке святотатство, а він же умів карати. Адже міг би й зараз, упавши, укрити їх тягарем кам'яної брили. І вони упиралися у слизький від власної ж крові брук і тягнули, тягнули його, не знаючи, чого благати в Бога — життя собі чи погибелі...
Камінний господар. Незнищенний. Вічний.
Адже тримав келих у бридкій руці, підійшов тихо, як сам страх ходить, і чомусь стояв так, аби лиш я його бачила, чомусь поза спинами моїх приятелів — стояв і пив, і втирав бутафорські вуса, а потім відклеїв їх.
Тоді моторошна думка зринає у мені: а що, коли він і в мене за спиною стоїть? І мої приятелі його бачать, але мовчать так само, як я? Думають — мара, приверзлося, чи що вони там думають, я не знаю — треба озирнутися, звичайно, треба озирнутися, але я не можу, я не годна озирнутись, — та як же солодко було б довідатись, що і з іншими діється те ж саме, що вони теж не можуть озирнутися.
Друга одміна сну була з мого власного досвіду.
У вагон простягалися тонкі, смагляві ручки, а з вікон їм кидали шматки хліба, навіть недоїдки, обгризені курячі кістки — були такі, що й це робили, а діти хапали ті обгризені кістки і смоктали з жадібною насолодою. У Бессарабії голод, — казали в поїзді, я чула це.
Пила саме в цей момент, коли поїзд спинився і діти обліпили його — пила апельсиновий сік просто з бляшанки, тоді присилали таке з Америки, зглянувшись на наші всенародні злидні, — я не пригадую, чи віддала решту соку в чиїсь простягнені руки. Сік, може, не віддала, але напевно пригадую, що віддано було хліб, м'ясо, фрукти.
Бачу тепер не раз: кудись їду, а не знаю, куди, забула, куди; добиваюсь, домагаюсь, аби мені нагадали, куди ж це я маю їхати, але ніхто не знає, або просто їм усім не до мене — звідусіль тягнуться тонкі, худі ручки, і треба від них відбитися, порятуватися від них; я ж мучуся, жахливо мучуся, думаю, ніби я якась стара, недолуга жінка, не відаю насправді, хто я така, і де я, й куди скерувалась, за чим, навіщо?
І тоді напливає у третій своїй одміні сон-реальність, з моторошними, жаскими кольорами. На абсолютно чорному снігу (я напевно знаю, що це сніг, а не рілля, приміром), — сидить дівчинка, запнута в білу хустину, таких очей не бачив і не малював ще ніхто на світі, таких очей, які має та дитина, не може бути взагалі, але я їх бачу: я напевно знаю, за чим і нащо потрапила в це місце. Річ у тому, що в театрі ставили "Кайдашеву сім'ю", і до цього села їздили збирати всілякий старий інвентар — режисер не хотів, аби на сцені була бутафорія, хотів справжніх веретен, кухлів, кожухів, кужелів, справжніх ікон — і все це тут знайшли, старі жінки віддали все, не дбаючи за платню, просили тільки одного: аби записали всі пісні, які вони знають, бо пісні можуть зітліти, як старі кожухи, або ж і вмерти разом із тим, хто їх співає. Магнітофона тоді ні в кого не було, отож пообіцяли приїхати пізніше, коли трохи звільняться, та ще й запросили жінок на виставу, щоб побачили, як виглядають їхні веретена на сцені.