Вітер в морі повіває
І кораблик підганяє;
Він біжить по бурунах
На роздутих парусах.
Корабельники юрбою
Гомонять поміж собою.
Що за диво? Острівець
Був пустий з кінця в кінець,
А тепер на ньому місто,
Біля моря — добра пристань,
Вартові з гармат гримлять,
Кораблю пристать велять.
Пристають до міста гості;
Князь Гвідон їх кличе в гості,
Їх годує й напува,
Каже їм такі слова:
"Чим ви, гості, торгували?
І куди ви прямували?"
"Ми були по всіх краях,
Пропливли по всіх морях,
Торгували соболями,
Чорнобурими лисами,
Сторгувалися як слід,
А тепер пливем на схід,
Мимо острова Буяна,
В царство славного Салтана..."
Відмовляє князь купцям:
"Добра путь, панове, вам
По морях, по окіяну!
Славному царю Салтану
Передайте мій поклін".
Гості — далі в путь, а він
З берега услід за ними
Лине думами смутними.
З моря вітер повіва,
Лебедиця підплива.
"Здрастуй, князю мій вродливий!
Чом задумався журливо?
В море дивишся чому?" —
Каже так вона йому.
Сумно князь відповідає:
"Туга серце обіймає,
Бо до батька хочу я
Полетіти за моря".
Лебедиця каже біла:
"Що ж, коли вже закортіло
Полетіти за моря —
Обернись на комара".
Враз вона заплюскотіла,
Крильми воду шумно збила
І оббризкала його
З голови до ніг всього.
Він тут зменшився, стулився
І комариком зробився,
Полетів і задзинчав,
Корабель умить догнав
І спустився в ту ж хвилину
Та й забився у щілину.
Вітер весело шумить,
Корабель собі летить
Мимо острова Буяна
В царство славного Салтана,
І на березі вогні
Вже мигтять у далині.
От на берег вийшли гості;
Цар Салтан їх кличе в гості,
І за ними навпростець
Полетів наш молодець.
Бачить: весь у сріблі й златі
Наш Салтан сидить в палаті
На престолі, у вінці,
З тихим смутком на лиці.
А ткачиха й повариха,
Й сваха баба Бабариха
Коло нього теж сидять
І в лице йому зорять.
Цар Салтан гостей вітає,
І частує, і питає:
"Звідки, гості, припливли?
У яких краях були?
Чи за морем все щасливо?
І яке на світі диво?"
Корабельники в одвіт:
"Ми об'їздили весь світ;
За морями все щасливо,
В світі ж ось яке є диво:
В морі острів був пустий,
Не причальний, не жилий;
Він здавен лежав пустинний;
Ріс на ньому дуб єдиний;
А тепер, на диво нам,
Народилось місто там,
З злотоверхими церквами,
З теремами та садами.
Князь Гвідон там княжить. Він
Передав тобі поклін".
Цар, дивуючися чуду,
Каже: "Як живий я буду,
То на острів той зберусь
Із Гвідоном обіймусь".
А ткачиха, й повариха,
Й сваха баба Бабариха
Відпустить царя не хтять
В дивне місто завітать.
"Далебі, що дивне диво! —
Усміхнувшися злостиво,
Повариха мовить так, —
Справедливо скаже всяк —
В світі справжня є дивинка:
Ліс, а в лісі тім ялинка,
Білка там у гущині
Знай співа дзвінкі пісні
Та горішки розгризає —
В них шкарлупка золотая
Й смарагдове зеренце.
Найдивніше диво це!"
Цар повірив небилиці,
А комарик злиться, злиться,
Та до тітки як майне!
В праве око як кусне!
І вона в ту мить жорстоку
На одне осліпла око.
Слуги, сваха та сестра
З криком ловлять комара.
"Почекай, комашко клята!
Ми ж тебе!.." А він за ґрати,
У віконце, загудів
І за море полетів.
Знову князь над морем ходить,
З синіх хвиль очей не зводить;
З моря вітер повіва –
Лебедиця підплива.
"Здрастуй, князю мій вродливий!
Чом задумався журливо?
В море дивишся чому?" —
Каже так вона йому.
Князь Гвідон відповідає:
"Туга серце обіймає!
Диво дивне завести
Я б хотів. Чи знаєш ти,
Що на світі є дивинка:
В лісі білка та ялинка,
Білка там у гущині
Все співа дзвінкі пісні,
Та горішки розгризає;
В них шкарлупка золотая,
Смарагдове в них зерно.
Та чи правда ж то воно?"
А вона відповідає:
"Так, про це я диво знаю.
Все це правда — не брехня.
Не журися. Рада я
Відслужити ще раз службу
За твою хорошу дружбу".
Князь душею звеселів
І додому поспішив.
Липі ступив у двір широкий, —
На ялинці там високій,
Бачить, білочка при всіх
Золотий гризе горіх,
З нього зернятко виймає
І шкарлупки всі збирає,
В рівні купки їх кладе,
Та ще й пісеньку веде
При усьому при народі:
Ой в садочку, на городі!
Князь Гвідон тут здивувавсь.
"От спасибі! — Він озвавсь. —
Ну й лебідка! — каже стиха, —
Хай не знає горя й лиха!"
Князь для білки дав наказ
Збудувати терем враз,
Білку пильно вартувати,
Самоцвіти рахувати
Й зберігати скарб увесь, —
Князю зиск, а білці честь.
Вітер в морі повіває
І кораблик підганяє;
Він біжить по бурунах
На роздутих парусах
Мимо острова крутого,
Мимо города нового;
Вартові з гармат гримлять,
Кораблю пристать велять.
Пристають до міста гості;
Князь Гвідон їх кличе в гості,
Їх годує, напува
Й каже їм такі слова:
"Чим ви, гості, торгували?
І куди ви прямували?"
Корабельники в одвіт:
"Ми об'їздили весь світ;
Торгували табунами,
Все донськими жеребцями.
Весь товар ми продали,
А тепер собі пливли
Мимо острова Буяна
В царство славного Салтана..."
І говорить князь купцям:
"Добра путь, панове, вам
По морях, по окіяну!
Та скажіть царю Салтану:
Князь Гвідон йому, мовляв,
Привітання передав".