— Я переконаний,— сказав дід — і евентуально не здивуюся, коли наш "Іван Іванович" та раптом зайде до нас, поздоровить з перемогою!
— У "Мисливця" теж є ключ од кімнати. Може, й він завітає подивитися на нас, а ми на нього... Подумати тільки, що всі чорні дні позаду, нікому не треба ховатися... І наша Стефа могла б жити...
Дід і сьогодні ще не наважувався розповісти дружині про долю їхнього "Мисливця". Вже через три місяці після знайомства дід побачив його коло огорожі міського цвинтаря застреленого. Коло нього стояв поліцай, і висіло оголошення з вимогою до населення назвати партизанове ім’я. Дід не пам’ятав, як він дійшов тоді додому. Коли до них з’явився "Іван Іванович", старий довго вибирав хвилину, щоб розповісти про нещастя не при бабі. "Я знаю,— одповів "Іван Іванович",— мали обох нас захопити. В боротьбі всіляко буває..."
— Безумовно,— зауважив дружині дід,— я саме й маю їх обох на увазі: "Мисливця" й "Івана Івановича". Безперечно, зайдуть обоє і раптом виявиться, що "Іван Іванович" насправді й не Іван зовсім, а Петро, і "Мисливець" зроду не бачив дикої качки. А що трохи забарилися, то, певно, з поважних-таки причин. От побачиш, що з поважних!.. Ще ж і Гітлера не добито...
— І наша Стефа могла б жити,— повторила потихеньку баба, повторила тоді, коли дід уже думав, що одвів її думку на бічну стежку.
Дід зітхнув. На жаль, тут не було ніяких сумнівів: донька не повернеться. Вона загинула в гестапо, батьки одержали її останнього листа. Бідна дівчина. Жодного слова про себе. Все про них. Як житимуть, та хто догляне, та щоб не смутилися, не журилися, бо смерть її радісна, вона стверджує радянське життя. І цілує ненині ручки і дєдьову сивеньку бороду, і просить пам’ятати-пам’ятати... "Дєдьо й неньо,— закінчувала Стефа,— так хочеться жити! Живіть за мене. Привітайте нашу радянську зорю, коли скінчиться оця чорна ніч. Лесь мене зрадив, нащо я йому повірила?.."
— В останній вечір,— розповідала батькам згодом Стефчина подруга,— перед тим, як рушити в небезпечну дорогу на Полісся, з якої й не повернулася, Стефа виплакалась на грудях у подруги й сказала, що робить дурницю, беручи з собою Леся. А з другого боку, може, це було її жіноче упередження проти хлопця, не можна ж на цьому базуватися... Усе, здається, перевірила, документи в порядку, характеристика. І тільки всередині щось уперто заперечувало, нізащо не хотіло погодитись...
Хто він був за оден — ніхто не знав, крім Стефи. Потім, звичайно, всі зрозуміли, чому Стефа тримала його осторонь,— вона хотіла, щоб зло, яке вона передчувала, впало на неї саму, коли вже судилося таке нещастя. Знали, що він був молодий, ім’я — Лесь, і зникнув разом із Стефою.
— Бідна наша донечка,— мовила стара,— лежиш ти у безвісній могилі, і ми не знаємо, де твоє тіло... Як вона мріяла зустрітися з "Іваном Івановичем"!
У двері хтось постукав. Старі здригнулися й заніміли, боячись запитати одне в одного, чи не причулося їм. Дід через силу підвівся з колін, устав на рівні, напруженим голосом гукнув: "Можна!" Знову тривала пауза, якими так заповнено казки і після яких щось обов’язково трапляється. "Можна!" — повторив дід.
Двері помалу відчинилися, до кімнати зайшла молода людина — висока, чорнява, з колодочкою орденських стрічок над кишенею нового піджака. Це був не "Іван Іванович". Це був хтось чужий. Його погляд миттю оббіг кімнату, звично зважив кожну деталь обстановки, зупинився на обох старих, заспокоївся, навіть став усміхнений. А дідові й бабі здалося, що їх професійно обшукали досвідчені руки.
— Вечір добрий,— сказав гість,— можна сісти?
Він, не чекаючи дозволу, важко сів у крісло, яке стояло окремо в кутку кімнати. Старі йойкнули — там полюбляла сидіти їхня Стефа, ніхто після її смерті до крісла не торкався, вони шанували її пам’ять.
— Дозвольте,— не своїм голосом вимовив дід,— туди не можна сідати!
Гість поторгав крісло, обдивився ніжки:
— Не турбуйтеся, витримає. Воно ще міцне.
У старої нахабство гостя відібрало мову, вона тільки мовчки показувала йому на інший стілець.
— Які дурниці,— сказала молода людина,— ми, підпільники, не на таких стільцях сиділи, і нічого, не провалювались.
Дід і баба мовчали. Дід стояв біля дверей, баба сиділа перед залізною пічечкою, в якій не знати вже що й поробляла каша. Гість умостився в кріслі, витяг цигарку, повагом запалив її, посидів хвилину мовчки, виповнюючи кімнату димом. Дід закашлявся, баба стала одмахуватись од диму, як од мух.
— Пардон,— сказав молодий,— можна відчинити кватирку...
Але сам не зробив і руху, щоб це виконати. Дід відчинив кватирку. Старим здалося, що їхня кімната якимись невідомими шляхами перенеслася до фашистської окупації, а вони мають суворо відповідати за злочинну організацію підпільної явки. Дід відчув холодок уздовж спини,— такий знайомий за гітлерівських часів. Він став мимоволі згадувати, чи все в кімнаті прибрано і поховано після останніх одвідин "Івана Івановича".
— Так, так,— пахкав димом гість,— ніколи б не подумав, що у вас могла бути явочна квартира. На всіх сказав би, тільки не на вас. Пам’ятаю, німці геть казилися, розшукуючи якогось "Івана Івановича", а він осьдечки ховався,— у вас, правда?
Старі мовчали.
— Вік живи, вік учись. Роки окупації таких людей залучили до підпільного опору, що тільки ну. Явочна квартира! Та ви ж могли за німців капіталістами стати, мої старенькі! Варто було вам тільки натякнути комусь. А ви підставляли свідомо голови під ніж.
— Пробачте,— сказав дід,— ми досі не знаємо, чого вам треба.
— Мені? — здивувався гість.— Ніц, мої панове! Я сьогодні бачив вас на реєстрації. Мусимо познайомитися хоч сьогодні, коли в підпіллі не стикалися...
— Як вас на ім’я? — втрутилася до розмови стара, сама не знаючи, нащо це їй. Може, їй хотілося відвернути увагу гостя від діда на себе?
— Василь,— не дивуючись, відповів гість,— але в підпіллі я був Лесь...
Старі здригнулися від несподіванки, баба схопилася за серце, дід уп’явся з усієї сили в спинку стільця, щоб не загубити рівноваги. Як жорстоко порядкує доля, посадовивши на доччине крісло людину й назвавши її Лесем! Ну, звичайно, це не той Лесь, це тільки безглуздий збіг обставин. Треба одразу розвіяти, спитати, з’ясувати. Батько й мати раптом відчули в кімнаті присутність доньки, вона вимагала від них спокою й витримки.