— Мама там!
— Звідки ти взяв?
— Серце віщує. Ходімте, тату! Благаю вас! Я б сам пішов, та Вогнедишний Змій стереже печеру. А вам вогонь не страшний.
— Тсс! — знову приклав тато палець до рота і лякливо озирнувся на двері спальні.
— Боїтесь? Її боїтесь? Я думав, ви маму любили, а ви… — я махнув рукою.
— Ех! Нічого ти, синку, не розумієш! Малий ще. От підростеш, тоді рукою не махатимеш.
— Так не підете зі мною у Темнондію?
— Ні. І тобі наказую— забудь про ту печеру підземну. Викинь з голови. Нема там мами. І не дай тобі Боже, щоб дізнався хтось у нас, що ти знаєш про печеру. Буде тобі погано. Іди-йди, синку, спати. Іди.
Зрозумів я, що переконувати його немає рації. Удав я, наче послухався тата, і пішов у свою спальню.
А сам вирішив — не буду я більше жити у Дракондії, нема мені тут життя, нема й не буде. Спершу думав великого листа прощального написати, все пояснити. Довго ламав голову, мучився, але потім усі чернетки порвав, написав коротко: "Я від вас іду. Не шукайте мене. Прощайте", поклав на столику і вилетів у вікно.
Був уже ранок, сонце встало, але всі ще спали, стомлені безсонною ніччю.
І от я прилетів до вас.
Назавжди.
РОЗДІЛ VIII
"Йолі-палі!.."
— Так ти… дракон? — вражено спитав Чух, з острахом позираючи на Кошу.
— Дракон, — зітхнув Коша.
— Але він хороший дракон! — вигукнула Галочка.
— Ти ж бачиш — добрий, чесний і порядний, — підхопив Грайлик.
— Ага… ага… Звичайно… Ну, я пішов. — Чух позадкував, штовхнув задом двері і вискочив на сходи.
— Не зважай, — сказав Коші Грайлик. — То ж Чух. Чужекало-Хочукало. Почув про дорогоцінне каміння у Печері Невільниць. Думав, що ми скарб шукаємо. Тому й пристав до нас.
— Тобі у нас буде добре, — сказала Галочка.
— Я з мамою поговорю, ти у нас житимеш, — сказав Грайлик. — У мене мама добра й весела. От побачиш.
— А моя що — недобра? — образилася Галочка. — І я перша сказала, щоб він у нас жив.
— Не сперечайтеся, — сказав Котофей Котофейович. — Він поки що житиме в мене. Як хочеш, я можу навіть переїхати, щоб тобі не заважати, — глянув він на Кошу. — Я ж тут живу тимчасово. Я ж мандрівний кіт. Колись я жив у Дідусії-Бабусії. Можу назад туди повернутися.
— Ні-ні! Ти мені не заважаєш. Навіть навпаки, — вигукнув Коша.
— Отже, вирішили. Він житиме тут, на горищі. А ви носитимете йому молоко.
— І цукерки, — сказала Галочка. — Ти любиш цукерки?
— А… а я ніколи не їв, — опустив очі Коша.
— Ну-у! Смакота! От я тобі принесу, — вигукнула Галочка.
— А вареники з вишнями ти їв? — спитав Грайлик.
— Ні-а, — признався Коша.
— Мама сьогодні варить. Принесу. Пальчики оближеш!
— А морозиво ти любиш? — спитала Галочка.
— А що це таке? — почервонів Коша.
Грайлик, Галочка і навіть Котофей Котофейович співчутливо подивилися на Кошу. От бідолаха! Морозива ніколи не їв.
— Ну нічого. Знайдемо твою маму. І заживеш ти нормальним життям. Як усі діти, — сказав Котофей Котофейович.
— Тільки даремно ти при Чухові почав розповідати, — сказав Грайлик.
— Все одно, рано чи пізно всі дізнаються. А я не люблю обдурювати. Хай знають. Щоб не казали потім.
На сходах почувся багатоногий тупіт. Двері розчинилися. На порозі стояв Роман-Отаман. А за ним — і Чух, і Миня, і Іван-Сумніван, і Марушка-Реготушка, і Толя-Бараболя, і Любушечка-Стрибушечка, і Вітасик-Тарантасик, і Юля-Танцюля, і Віка-Базіка. Очі горять, роти пороззявляли, дивляться, як у зоопарку.
— Ну що? — спитав нарешті Роман-Отаман.
— А що? — спитав Грайлик.
— Дракона ховаєте на горищі?
— Не ховаємо, а просто… — Галочка пересмикнула плечиком (що, мовляв, за питання).
— Ну як не ховаєте, як ховаєте, — пхикнув Чух.
— А… а у тебе хвіст є? — спитав раптом Кошу Миня.
— Нема. У сучасних драконів взагалі хвостів не буває.
— А чим ти доведеш, що ти дракон? — спитав Толя-Бараболя.
— А треба доводити? — здивувався Коша.
— Аякже! — сказав Роман-Отаман. — У нас усі доводять. Юля — танцює. Галочка — співає. Марушка — регоче. Я — командую…
— Ну добре, — сказав Коша, підстрибнув, злетів у повітря і полетів по горищу попід кроквами.
Всі вражено дивилися.
— Так не буває! — прошепотів Іван-Сумніван.
— А вогонь з рота можеш? — спитав Миня, коли Коша опустився.
— Ні,— зітхнув Коша. — Для цього треба керосин пити, а я не п’ю.
— Слабак! — полегшено сказав Роман-Отаман, відчуваючи, що боятися нічого.
І тут раптом почувся сердитий голос двірнички.
— Йолі-палі! Знову ці ховрашки на горищі! Ану! От я вас зараз!
Двірничка з мітлою у руках тайфуном увірвалася на горище. Всі сипонули від неї. Котофей-Котофейович, задерши хвоста, вискочив на дах,
Двірничка Йолі-Палі крутилася по горищу і, розмахуючи мітлою, вимітала дітлахів у двері. Вони один по одному вискакували і дріботіли по сходах. Дійшла черга і до Коші. Йолі-Палі змахнула мітлою, і… Коша знявся, злетів у повітря. Мітла ковзнула по його підошві.
Двірничка так і присіла, з жахом дивлячись на хлопчика, який висів у повітрі, не тримаючись ні за що. Потім поточилася і впала ниць, — знепритомніла.
— Ховайся швидше! Лізь на дах! — гукнули Грайлик і Галочка.
Коша вилетів у слухове вікно, а Галочка і Грайлик кинулися до непритомної двірнички. Крім них нікого з дітлахів на горищі вже не було. Вони схилилися над двірничкою, стурбовано перезираючись, не знаючи, як же їй допомогти. Але вона вже розтулила очі:
— Йолі-палі!.. Що це було?.. Де він?
Галочка і Грайлик знову перезирнулися.
— Вам… вам здалося, — вимовив нарешті Грайлик. Хіба міг він сказати правду? Щоб вона знову знепритомніла?
Двірничка підвелась.
— Здалося? — вона пильно подивилась на них, скривилася. — Ви так голову задурюєте, що й справді… може здатися все на світі. Йолі-палі!..
РОЗДІЛ IX
"Швидка допомога".
Коша і Грайлик тікають
Професора Барановського-Лісковського не було вдома. Професор поїхав чи то на космодром, чи то на пожежу. Ніхто не знав. І ніхто не знав, коли він приїде. Бо двері Грайлику та Галочці просто не відчинили, (Коша, щоб не нервувати двірничку, не показувався, сидів на горищі.) Справа затягувалася.
Похнюплені Грайлик і Галочка вийшли з під'їзду. І в цей час у двір, відчайдушно виючи, в’їхала машина "швидкої допомоги". Клацнули дверцята, і з машини вийшли жінка-лікар і юнак-санітар з похідною аптечкою-чемоданом.