— Ти бачила зірки в небі?
— Ну, бачила.
— Так-от там є й планети. І на тих планетах живуть люди, як у нас на Землі. Ну, не люди, а живі істоти, інопланетяни. І вони прилітають на Землю. І один інопланетянин, Якцетак, мене з вежі-здоровежі й врятував.
Принцеса Шах-ІІІароня слухала його, затамувавши подих і розгублено кліпаючи своїми довгими прекрасними віями.
Вона хотіла щось сказати, але не встигла.
Раптом з неба пролунало: — Грайлику! Обідати! і Вони обоє здригнулися і завмерли.
— Що це? — тихо спитала принцеса.
— Мама. Обідати кличе, — зітхнув Грайлик.
— Ти щотеж… інопланетянин? — тихо спитала Шах-Шароня.
"Ну як їй поясниш? Хіба вона зрозуміє? Та й я б не зрозумів, коли б зустрів прибульця з двадцять п’ятого сторіччя", — подумав Грайлик.
Він усміхнувся:
— Вважай, що так.
— І тобі треба зникати?
— Треба. Ти ж сама казала, що справжні лицарі передусім шанують жінок. А мама — це ж найперша, найголовніша жінка у світі.
— Так! — кивнула вона.
Потім знову зітхнула:
— Шкода, що ти… Мені так хотілося з тобою погратися.
— Я повернусь. Я обов’язково повернусь! — вдарив себе у груди Грайлик.
Принцеса Шах-Шароня усміхнулася.
І усмішка її була як схід сонця.
РОЗДІЛ XI
Останній
Після обіду мама обняла Грайлика за плечі й спитала:
— Ну, то які тобі лати треба? Давай вже ту коробку.
Грайлик подивився на втомлену маму, на її руки і сказав:
— Уже не треба.
— Чого це? — здивувалася мама.
— А для лицаря лати — не головне.
— Взагалі-то правильно, — усміхнулася мама.
— Молодець! — сказав тато і теж усміхнувся.
І усмішки їхні були схожі на усмішку прекрасної принцеси Шах-Шароні з далеких лицарських часів…
ПРИГОДА ДРУГА
СЕКРЕТНА ЗБРОЯ НЕЗНАЙОМЦЯ КОШІ
РОЗДІЛ І
Таємниче зникнення Галочки.
Грайлик сумує
Іван-Сумніван запевняв, що всі оті країни Грайлик просто вигадав — і Татандію-Мамандію, і Дідусію-Бабусію, і навіть саму Дитиндію. Але то ж Іван-Сумніван. Недарма він Сумніван, в усьому завжди сумнівається. Тільки й бубонить, закопиливши губу: "Так не буває!". Маруда нещасний!
Не слухайте його! Буває-буває!
Дитиндія — надзвичайна, чарівна, казкова країна. Всі люди з неї вийшли. Тільки не всі усвідомлюють і пам’ятають це. Так говорять Грайликів тато Усміхайло Петрович і Грайликова мама Веселина Василівна. А вони завжди говорять чистісіньку правду.
У Дитиндії, як у кожній казковій країні, весь нас відбуваються різні дива й несподіванки.
От і сьогодні — раптом ні з того, ні з сього зникла принцеса Галочка. Грайлик домовився, що вони гратимуться у летючий корабель, побіг додому за старим простирадлом на вітрило, прибіг, а принцеси Галочки нема. І ніхто не знає, де вона поділася, — ні Роман-Отаман, ні Юля-Танцюля, ні Марушка-Реготушка, ні Толя-Бараболя, ні Любушечка-Стрибушечка, ні Вітасик-Тарантасик, ні Миня, ні Чух. Ніхто. Щойно була на дитячому майданчику. Стояла біля гойдалки, дивилася, як гойдаються Вітасик-Тарантасик і Миня. Потім одійшла кудись за корабель "Варяг", де гралися у піратів Роман-Отаман, Чух і Толя-Бараболя, і — зникла.
— Мабуть, пішла додому, — сказала Любушечка-Стрибушечка, стрибаючи на одній нозі через скакалку.
— Нікуди додому вона не пішла, — сказала Юля-Танцюля, продовжуючи танцювати під музику, що линула з транзистора, який стояв на бортику пісочниці.
— Звідки ти знаєш?
— Бо у неї дома нікого нема. Батьки на роботі, а бабуся пішла в магазин, у чергу за ковбасою. Я сама чула, як вона сказала: "Ти ж дивись, будь обережна, нікуди з двору не йди".
— Гм… Куди ж вона ділася? — стурбовано спитала Марушка-Реготушка. І так дивно було бачити її серйозною, неусміхненою.
— Ви про кого? Не про Галочку? — спитала раптом Віка-Базіка, яка щойно підійшла.
— Про неї,— озвався Грайлик.
— Ну так її розбійник забрав і кудись потяг.
— Який розбійник?
— Що ти мелеш? — стрепенулися всі.
— Звичайний собі розбійник. От не вірять!.. Неголений такий, пожмаканий, і з рота несе, як од мотора машини дяді Феді,— сірника піднеси,
і вогонь спалахне.
— Ти що — бачила?
— Бачила.
— І мовчала?
— Щоб він і мене забрав?
— Та не слухайте її! Що, ви її не знаєте? — гукнув Миня.
І справді — недарма ж вона Віка-Базіка. Язиком меле, як млинком. Весь час базікав, вигадує щось.
— Мабуть, Галочка десь сховалася, сидить собі й хихикає нищечком. Пошукай гарненько, — сказала Юля-Танцюля і ввімкнула транзистор гучніше.
Пішов Грайлик шукати. Шукає, а в самого на серці неспокійно, тривожно. Не вірить він, що сховалася Галочка. Не така вона, щоб сховатися й хихикати нищечком. Вдача у неї добра, ніжна й лагідна. Хоч і весела, співуча. Вона ж не просто Галочка. Вона Галочка-Співалочка. Голосочком, як дзвіночком, весь час виспівує щось веселеньке. Зранку, як у двір вийдеш, уже чути:
Я танцюю
І співаю,
Я веселу
Вдачу маю.
Я співаю
І танцюю,
І ніколи
Не сумую.
Не сумую,
А сміюся,
Бо нікого
Не боюся!..
Ворогів бо ж
Я не маю, —
Я усім допомагаю.
У цій пісеньці вся вона — Галочка: весела, добра і смілива. Всі її любили, навіть Миня і Чух. А двоюрідні брати Миня і Чух — то непрості хлопці. Вони мало кого люблять. їх так прозвали після того, як Грайлик побував у середньовіччі і познайомився там із середньовічними вельможами— графом Моєкалом-Недамкалом і графом Чужекалом-Хочукалом. Коли Грайлик розповів про це, всі в один голос визнали, що їхній Сашко Чеберяка справжнісінький Моєкало-Недамкало, а його двоюрідний брат Славко — абсолютний Чужекало-Хочукало. Бо ж Сашко нікому своїх нових іграшок не дає ("Моє!", "Не дам!"), а Славко, навпаки, завжди намагається щось у когось поцупити. І їх, звичайно, прозвали: Сашка — "Моєкало-Недамкало" (скорочено Миня), а Славка — "Чужекало-Хочукало" (скорочено Чух).
Як бачите, людські недоліки живучі. Минуло стільки століть, а й сьогодні доводиться з ними боротися.
Грайлик ходив по усіх закутках Дитиндії, зазирав у всі схованки, відомі йому з піжмурок, і раз у раз кликав тихенько:
— Галочко! Озовись! Не ховайся!
Та вона не озивалася.
Не було Галочки ніде.
Невже й справді забрав її якийсь волоцюга-п’яниця?
Яких тільки страшних випадків не розказують мами й бабусі, теревенячи на лавочці край дитячого майданчика.
Грайлик шукав Галочку, аж поки мама не погукала його обідати. Мама сьогодні не пішла на роботу, була вдома, бо нездужала. І тому Граіілик не став ЇЇ нервувати, розказувати про Галочку. Тато завжди вчив його, що жінок треба жаліти, берегти, особливо маму й бабусю.