— Жах!.. Що ж робити? Як же я додому піду? Що я Валериним батькам скажу, дідові Павлу Харитоновичу? Що? "Ваш син і онук перетворився на Кощія Безсмертного за власним бажанням!" Вони ж усі збожеволіють! Невже не можна вже нічого зробити? Якось вплинути на них?
— Можна. Для цього й треба було пронести у Зландію чарівне дзеркальце. Воно не тільки тому чарівне, що пускає чарівного сонячного зайчика: кожен, хто гляне у нього, ніби зазирне собі у душу. У нього відразу прокинеться совість. І зникнуть чари пана Морока, пропаде дія соку рослини-дорослини. І Валера, й інші перестануть бути вражою силою, знову повернуться у дитинство. Пан Морок знає про це і тому вперто полював за дзеркальцем. Тому він суворо заборонив зазирати у дзеркальце, вигадавши, буцімто це смертельно небезпечно. Та для самого пана Морока це справді небезпечно, бо сонячні зайчики — смертельні вороги пана Морока.
— То що ж робити? Як примусити моїх однокласників і мого друга Валеру глянути у дзеркальце?
— От над цим давай подумаємо… Перш за все треба повернутися у Зландію.
— Вони ж не пустять, вони ж розгніваються і… цюк-цюк-цюк!.. Ху!.. Буль-буль-буль!..
— Здається, якщо не помиляюсь, тобі пропонували перетворитися на дракона Васю?
— А… звідки ви знаєте?
— Ну… все-таки я таємнича Незнайомка. Мусять у мене бути свої секрети… — Незнайомка загадково усміхнулася.
— Ну… пропонував… Валера…
— То, може, варто погодитися…
— Що?! Стати драконом?! Три голови і в усіх вогонь із рота?! Ні! Не хочу!
— Ну як не хочеш, то й не станеш. Перетворення можливе тільки за власним бажанням. Але вдати, наче ти погодився, можеш. І тим часом примусити їх зазирнути у дзеркальце. Сказати, що, мовляв, той, хто у дзеркальце зазирне — стане наймогутнішим, найдужчим, найнепереможнішим. Тому, мовляв, пан Морок і не хоче, щоб хтось зазирав. Владу втратити боїться.
— О! Це — ідея! Ви це зараз придумали?
Незнайомка знов усміхнулася загадково.
— А хіба це має значення? То що — будемо повертатися у Зландію?
— І ви теж?
— А що ж — я тебе самого кину? Я весь час десь поблизу буду. Щоб на допомогу, як треба, прийти.
Вася одразу повеселішав. Що не кажіть, а коли хтось тебе підстраховує, завжди легше.
— От тільки як у Зландію пробратися? — задумливо мовила Незнайомка. — Ворота замкнені, паркан онде який високий…
— Ну, про це не турбуйтесь. Я ж туди пробрався! Думаєте, крізь ворота? Вони весь час замкнені. Через дірку в паркані. Тільки… — Вася почухав потилицю. — Чи пролізете ви?.. Ви ж усе-таки доросла.
— Ну, коли ти проліз, то й я пролізу, — впевнено сказала Незнайомка.
— Тоді — гайда!.. Тільки, мабуть, поповзом доведеться. Щоб не побачили ненароком.
— Поповзом — то й поповзом! — погодилася Незнайомка.
— А ваше довге плаття не порветься? Не заважатиме?
— Не хвилюйся!
Вася ліг у траву і поповз перший — дорогу вказувати. Незнайомка за ним. "Добре повзе, — подумав Вася, озирнувшися. — Як справжній хлопець! І не скажеш, що доросла тьотя та ще у довгому бальному платті".
Вони підповзли до того місця, де Вася пролазив. Вася відхилив дошку, проліз. Зачаївся у траві, чекає.
Дивиться — голова Незнайомки крізь дірку просунулася, потім плечі. Раз! — і пролізла. І вже біля Васі.
— Ну, ви молодець! — захоплено прошепотів Глечик. — Я й не думав, що пролізете. Все-таки доросла.
— А всі дорослі — колишні діти! — прошепотіла Незнайомка. — Їм навіть гратися іноді хочеться.
З галявини лунали співи. Скрадаючись попід кущами, Глечик і Незнайомка підповзли ближче.
Змій Горинич, Баба Яга і Кощій Валера витанцьовували, співаючи, а Бабай грав їм на акордеоні.
Змій Горинич танцював навприсядки і співав:
Я Горинич — дужий змій,
Зачіпать мене не смій!
Зачіпать мене не смій,
Бо я вогнедишний змій!
Ху-ху-ху! Ча-ча-ча!
Стережись Горинича!
Ху! Ху! Ху! Тру-лю-лю!
Кого хочеш спопелю!
Ху! Ху! Ху! Тру-лю-лю!
Кого хочеш спопелю!
Баба Яга танцювала, накульгуючи і припадаючи на праву ногу:
А я Баба Яга — Костяна нога!
Кого хочеш я провчу,
В ступі, в ступі розтовчу.
Наймиліший мені звук —
Цюк-цюк-цюк-цюк!
Цюк-цюк-цюк!
А Кощій Валера танцював справжній брейк, виробляючи різні складні гімнастичні вправи. І співав:
— Я Кощій Безсмертний,
Смерті не боюся.
І тому із ворогами
Я сміливо б’юся.
Раз-два! Три-чотири!
Тири-дири-нашатири!
Шура-бура-щебетура, —
Краща в світі — фізкультура!
Танцюючи, Змій Горинич і Кощій Валера зіштовхнулися лобами і одразу почали битися.
— Ху! — на тебе! — кричав Горинич.
— А я — Безсмертний! — випинав груди Кощій Валера. Б’ючися, вони зачепили й Бабу Ягу. Вона заверещала, кидаючись у бійку.
Всі троє духопелили одне одного і галасували неймовірно.
Бабай спершу сміявся, потім це йому, мабуть, набридло і він гримнув:
— Усе! Досить!
Змій Горинич, Баба Яга і Кощій Валера вмить припинили битися, наче ляльки, яких смикнули за мотузочку.
— Свято закінчено! Всі — по хатах! — крикнув Бабай, і знову ж таки всі дружно, ні слова не кажучи, розбіглися по своїх хатках.
"Бідний Валера! — подумав Глечик. — Той Бабай крутить ним, як хоче".
Бабай підійшов до погребні, тричі тупнув ногою і разом з акордеоном провалився під землю.
— Ну що… — прошепотів Глечик. — Піду, мабуть, до Валери… Проситися у дракони.
— Давай! — прошепотіла Незнайомка. — В разі чого — гукай! Прийду на допомогу.
Вася підвівся і пригинцем, короткими перебіжками гайнув до хатки Кощія. Все-таки треба було пильнувати, щоб Змій чи Баба Яга не перехопили його і не спопелили або не стовкли у ступі ще до того, як він встигне щось сказати.
Двері було замкнено. Вася постукав.
— Хто там? — перелякано спитав Кощій Валера.
— Це я! Вася! Відчини! Я надумав! Хочу бути драконом!
— Що? — Двері відчинилися, і на порозі з’явився Кощій Валера. — Ти серйозно?
— Серйозно! А що?.. Вирішив бути з тобою до кінця… Та й як я тепер додому повернуся? Що я скажу твоїм батькам, брату, бабусі, дідові Павлу Харитоновичу? Та й у школі — хлопцям, Катерині Степанівні…
— Ну, Васько! Ну, молодець! Це ж здорово! — Кощій Валера аж підскакував. — Знову ми будемо разом. А то мені з ними, по правді сказати, нудно! Ух, тепер ми їм покажемо! Таке влаштуємо — будь здоров!
Краєм ока Вася побачив, що і в хатки на курячих ніжках, і в хатки Змія Горинича двері попрочинялися — Змій і Баба Яга підслуховували.