— Та не тужіть ви так, будь ласка! Уже завтра брати вирушать до Ітон-ського коледжу, і вам дадуть спокій. Якщо, звісно, ви матимете пристойну поведінку...
— Дурниці та й годі! Пристойну поведінку не включено до обов'язків привидів! — вигукнув дух, обертаючись і впираючись носом у носик юної Вірджинії. — Я просто мушу стогнати, зітхати, рипіти мостинами, грюкотіти посудом і ланцюгами, задмухувати свічки і загалом лякати будь-якими способами. У цьому полягає моє вище призначення!
— Хто ж вам таке призначив?! — обурилась Вірджинія.
До Зали Гобеленів вона потрапила випадково: ганяючи луками на поні разом із герцогом Чеширським, дівчина влетіла в чагарник і розірвала своє вбрання. Засмутившись, вона щодуху помчала додому, прослизнула до замка з чорного ходу і чкурнула до своєї кімнати, аби переодягтися. Однак біля Зали Гобеленів молода вершниця зупинилася: двері були прочинені, тож дівчина подумала, що в залі, либонь, сидить матусина покоївка, яка могла б зашити її одяг. Вірджинія зазирнула всередину, проте замість покоївки знайшла старого привида, що тужив біля вікна. Ясніше ясного, їй негайно закортіло втекти і сховатись у своїй кімнаті, але старий мав такий кепський вигляд, що дівчина просто не наважилася залишити його напризволяще й вирішила заговорити...
— Ви поводитеся просто обурливо! — продовжувала напосідатися вона. — Наша економка дуже яскраво змалювала, як ви убили свою власну дружину!
— А вам, панно, який клопіт? — аж підскочив від люті привид. — Припиніть копирсатись у моїй сімейній білизні!
— Не можна отак узяти й забрати чиєсь життя, — повчально відповіла Вірджинія, витягши назовні ту суворість, що перейшла їй у спадок від пращурів із Нової Англії.
N
— Не кажіть про те, чого не знаєте! — ще дужче розкричався привид. — Ви ж не бачили, якою потворою була моя жінка! Вам не доводилося носити комірці, які вона ніколи не могла пристойно накрохмалити! І ви не змушені були їсти той жахливий харч, що вона намагалася зготувати! Пригадую, уполював я колись о-о-отакенного розкішного молодого оленя... І як ви гадаєте, що вона з нього зробила? Ет, пусте... — Старий безнадійно махнув рукою. — Нащо зараз розворушувати минуле? Так, я згубив свою дружину. Та знаєте, що скоїли навзаєм її брати?! Замордували мене голодом!
— Вас замордували голодом? — нажахано прошепотіла Вірджинія. — То ви, далебі, дуже хочете їсти! Ось, візьміть, я прихопила із собою бутерброда...
І вона відкрила свою сумочку Але привид похитав головою і спробував був доторкнутися своєю прозорою долонею до її руки.
— Ні-ні, не варто, — мовив він. — Апетит мій зник сотні років тому. Та все одно дякую! Ви дуже чемна дівчинка, значно краща, ніж оті ваші цинічні, підступні, підлі й нахабні родичі!
— Не ображайте моїх близьких! —
верескнула дівчина і вдарила кулачком власне коліно. —
На себе погляньте! Хто б казав про нахабство, як не таємний викрадач фарб! Ви ж не заперечуватимете, що тягали в мене фарби, щоб малювати свою кляту пляму? Спершу ви поцупили усі червоні кольори ба навіть пурпуровий, яким я малювала захід сонця. А потім — жовті й зелені, залишивши мені тільки синю та білу фарби. Такими барвами можна було малювати винятково місячну ніч, а це знаєте як нудно?! Правду кажучи, мені було страшенно прикро, але не хотілося вас викривати... А взагалі, визнайте, зелена кров має химерний вигляд!
— Ну, на колір та смак товариш не всяк, — зауважив старий. — До речі, Кен-тервілі мають блакитну кров — найблакитні-шу в усій Британії! Та що вам, американцям, до того?.. І хіба в мене був інший вихід, якщо ваші братики щодня унищували пляму своїм Кровожерливим Очищувачем? Можна сказати, вони змусили мене позичити у вас фарби, адже знайти справжню кров не так уже й просто...
— Але ж це таке кустарництво! — зморщила носика Вірджинія. — Ви б до Америки поїхали, кваліфікацію свою підвищили, щоби з аматора перетворитися на гідного фахівця! Я скажу батькові, і він залюбки вам допоможе. Щоправда, з духами — а отже, і з духами — на кордоні можуть виникнути проблеми. Але митники у нас — хлопці поступливі, гадаю, опір ч вам не чинитимуть. В Америці ви жили б собі та й горя не знали. У нас чимало людей готові душу продати за сякого-такого полтергейста, а старовинний фамільний дух перевершить усі їхні мрії!
— Ох, дитинко, боюся, що ваша Америка буде мені не до смаку... — пробурмотів привид.
— Чому це? — вигнула брови Вірджинія. — Тому що вам необхідне щось таке дивакувате чи трухляве?
— О, гадаю, із цим у мене проблем не виникне, — з іронією всміхнувся дух. — Що може бути більш трухлявим за ваші кораблі? І чи існує дивніше явище, аніж ваші традиції?
Такі слова вразили дівчину в самісіньке серце. Ураз спохмурнівши, вона підвелась і попрямувала до дверей.
— Я йду, — рішуче проголосила вона. — Не велика втіха — теревенити з таким невігласом, як ви.
Почувши це, привид раптом впав на коліна і заплакав:
— Будьте ласкаві, не лишайте мене наодинці! Життя моє занапащене, і я потопаю в безодні страждань. Уявіть лишень, як воно — триста років не спати!
— Що ж заважає вам заснути? — здивувалася Вірджинія. — Це ж так просто! Торкніться головою подушки, і вона негайно забере вас у свої обійми. Як на мене, важче не заснути, особливо коли сидиш на недільній відправі...
— Для мене це нечувана розкіш! — зітхнув привид. — Сон — чарівний дар, якого мене, на жаль, позбавили...
Вірджинія замислилася на хвильку, аж раптом її величезні сині оченята перетворилися на два озерця, а рожеві вуста затремтіли, немов пелюсточки на вітрі. Кинувшись до старого, дівчина присіла перед ним навпочіпки і співчутливо зазирнула у його сповнені^знадії очі.
— Але чому, чому? — тихенько запитала вона. — Невже вам ніде спати?
— Є одна місцина... — мрійливо розпочав привид, і його лице тут-таки набуло умиротвореного виразу. — Ген за густим сосновим лісом ховається дивовижний сад. Трава там пишна, а дерева високі, і всюди квітне первоцвіт, і соловейко тьохкає на гіллі, і місячні промені — сріблясті, неземні — допомагають старезному тису колисауи застиглих у вічнім сні...
— Ви говорите про Сад Смерті? — здогадалася Вірджинія, і її щоками заструменіли потоки гірких сліз.