Правда, піщани ще були вільні. Та щб з того, коли приходилось дожидати, що от-от і їх залигають... А кругом неволя, кругом сум людський — нікому порадоньки дати. Піднялись були за Дніпром гайдамаки, та й ті повернулись у розбишаки, а не в справжніх лицарів. А тут уже чутка: Текеля на Січі попорався!! Розтеклося товариство — хто куди... Одні — в землю; другі — до турка; а треті — на Вкраїну, до плуга. Придибало їх щось два чи три й у Піски, — та незабаром і померли. Тільки й пам'ятки, що церков почали будувати...
Все це переживав старий Мирін, за рлугом ходячи; все це переболіло його гаряче серце, коло хазяйства нудячись... Зостався Мирін сам собі, як палець. Як дуб серед осичок в лісі, так він серед піщанської громади. Один одинцем! І син, його кревная дитина, цурався батьківського духу!! Сумне й недоладне при-йшлося січовикові волочити життя на старість... І скрізь вороги — і ворогів немає, бо люди пониділи: ніхто не хоче прямо мірятись силою! Всюди тихо, хоч .умирай... А ще козача вдача гучно одкликалася у старому серці; рука шукала потягатись з ворогом... Так же й ворога, окрім свого хатнього, немає... Сумно й глухо!
— Пустіє, глухне наш край! Незабаром і запліснявіє серед такої каламуті! — казав іноді Мирін, згадуючи давнє.
— І порядки які тепер настали?! Що воно за порядки?.. Свій свого у неволю правторить... Старшина козацтво унівець повернула... Усі землі посіла... Не, даром у пісні співають: "Ой, дуки ви, дуки, позабирали ви наші степи й луки!.." А тепер на них чужими руками роботизну справляють... Ой, не так колись було в нас, на Січі, у нашому козацькому краї! Усі рівні, усі вільні... Сьогодні ти отаман, а завтра — я! А землі — скільки хоч... Ори, сій, жни, де лю-бішу місцину вибереш... Сказано: воля!.. А тепер?.. тепер що?.. Скажіть мені: до чого це йдеться?!. Ні! немає добра... немає — та вже, мабуть, його ніколи й не буде! — додасть, як гвіздком приб'є, та й замовкне.
Люди слухають, похнюпившись. Інші — потилицю скребуть...
Трохи згодом, од дихавши, Мирін знову розчинае: — З ляхами-панами ми билися, рубалися, вставали, як один чоловік... Навіщо? На те хіба, щоб нас нашою ж старшиною побито, у неволю повернено?! Це на те й вийшло: нашим салом та по нашій шкурі! Ну, й носіть її, здорові, поки ще ціла... поки не здеруть... А через віщо все? Усе через те, що кожне само про себе дбає... Братове лихо — чуже лихо! Немає єдності — чорт має й волі! А якби гуртом забрали коси, та шарконули всю кропиву...
От би — так! Чого дивитись? Косіть, кажу! Косіть, а то гірше буде!..
Отак не раз і не два вигукує було, розпалившись, п'яненький Мирін своїм сусідам, як посходяться де на гулянку, під неділю або під свято.
Піщани слухають, міркують... Дехто з давніших хліборобів і заспорить з Мироном: як і в старину добра та ладу не було, а були —тільки бучі, колотнеча та сваволя.
— Що ми тоді од ляшні та од татарви наруги прийняли! Що ми терпіли від турка та від москаля!.. Та часом і свій брат запорожець, як, було, убереться в хату, то й ладаном не викуриш... Розор був!?
— А тепер? а тепер?? — кричить Мирін.
— А тепер — щб? Тепер, спасибі богові, хоч тихо... У нас і хліб є, й скотинка прибуває, й захист безпеч ний... Живемо, як і люди!
— Живете? — кричить Мирін. — Нидієте, а не живете! цвітете... Та постійте, постійте трохи. Буде й вам те, що ведмедівцям! Попомнуть і вам боки, як подільцям!.. Тоді знатимете: чи живете, чи ні! Побачите... Видно вже, відкіль вітер віє...
— Поки хвалько нахвалиться — будько набудеться!
— Бевзні! нікчемники!.. пеньки головаті!! — закричить на остатку Мирін та й затихне...
Ті, що недавно виселились звідкіль-небудь до вільних Пісок, потягнуть руку за Мироном. Почнуть на всі боки кастити теперішні порядки, а найбільше панів. Стануть розказувати, як у Гетьманському не тільки пан полковник над людьми знущався, а як пані полковниця черевиками зуби й очі вибивала; як по цілому тижню в колодках морила сердешних дівчат; як їм коси різала, голову дьогтем мазала й пір'ям натикала; як ніхто ні женився, ні заміж не йшов, не заплативши куниці...
— Та воно й правду каже дядько Мирін, — процідить хто-небудь крізь зуби. — Воно б то й викосити... та нікому!
Мирін сидить, насупивши брови, червоний, як жар — мовчить. Видно тільки, як у його груди то підіймаються, то опускаються, та як іноді, з-під густих брів, блискав блискавка...
Отак поспорять, покричать; одні поблагословлять, другі прокленуть тодішні порядки, та й розійдуться. А на завтра — і ті, й другі знову за щоденну хліборобську працю.
— Хто таки нас займе?.. Вже коли за гетьманів не зайняли, то тепер — байдуже!
І порплиться кожен собі в господі, як курка на гнізді. Вимощує, підмощує, смиче, обсмикує, курчат висиджує... Ростуть Піски — і багатіють... Не вряди-годи — дивись: ні відсіль, ні відтіль, та й вирветься який захожий: або з нової Січі, з-під турка (бо там віра турецька, земля бусурманська!), або з-за Дніпра, від ляхів — та все на вільні степи, все на вільні степи... Зопне курінь, викопає землянку, візьме жінку, та й заживе тихим хліборобом. Глянь: землянка по землянці, мазанка по мазанці — з невеличких хутірців набралося хаток на ціле село, з улицями, з горбдами, з садками, з левадами! Спасибі запорожцям, і церков своя... Не треба вже до чужого попа йти ні дитини хрестити, ні шлюб брати.
Уже Івасеві за двадцять років минуло. Парубок літній — час би вже і про жінку подумати. Так же батько — не хоче про невістку й слухати. "Молодий ще!" було, каже. У сина вже уси позакручувались, а Мирін, аби згадали про невістку, каже: "Ще молоко не обсохло коло губів!" Усе ще мов чогось дожидав старий: не раяв синові женитись. Тільки тоді вже, як почув Мирін, що зруйнували Очаків, кликнув Марину (синові старий січовик соромився про це нагадувати) та й каже:
— Нічого вже тепер дожидати... Годі! Не так уже поцвіло все — хліборобським ледарством припало... Не козакувати вже ні нам, ні дітям нашим... Не треба нас!! Минулося козаче царство, настало хліборобське господарство... Пора й. синові хазяїном стати... Час йому пошукати дружини — свое кубло звисти!